Алла Козовіта

Алла Козовіта-Мурієнко

Козовіта ( Мурієнко) Ала Григорівна народилася 18.08.1953 р. в селі Гранові Гайсинського р-ну Вінницької обл. Навчалась в Гранівській середній школі з 1970 по 1973- в Одеському технікумі харчової промисловості. По закінченню працювала в Рівному та Полтаві. З 1977 року по 2000 р працювала на Жидачівському хлібокомбінаті за спеціальністю – технолог хлібопекарного виробництва. На даний час – пенсіонерка. Заміжня, має двох синів: Віктора і Василька, два внуки: Данусю і Михайлика.                                                 

              КОРАЛОВЕ   НАМИСТО.

 

Пливла весна над світом, чародійка,

І покохалися серед зелених піль

Донька багатого господаря – Надійка

І бідний наймит – сирота Василь.

Не бачать юні очі нерівні,

Не помічають у латках свитини,

Лиш знають – з милим рай і в курені,

І в бідній, не натопленій хатині.

 Настренчились батьки і рід усій,

Вже бачать доньку замужем за паном!

І вирішив боротися Василь –

Шукати талану за океаном.

Зійшлись таємно – річка і верба –

То був останній їх прощальний вечір.

Ридала гірко Надя молода,

Василько обнімав її за плечі.

«Поїду, мила, я на чужину,

Там, кажуть же, течуть молочні ріки,

За пару літ багатим повернусь,

І будеш ти тоді моя навіки.»

Яка ж важка оця розлуки мить!

Від серця серце рвалось по живому…

Що ж їдь, коханий, хай тобі щастить,

Але скоріше повертай додому.

Хай береже тебе Святий Покров,

І хай боронить Матінка Пречиста,

Ти ж не забудь в світах мою любов,

І привези коралове намисто!»

…Вже сватався і не один багач,

Свати давно оббили всі пороги,

Не йде Надійка заміж, хоч ти плач,

Все жде коханого з далекої дороги.

А тут зірвалася воєнна заметіль,

Трощила люд кривава веремія,

Пропав – ні вісточки – в світах Василь,

І вже надію втратила Надія.

Та й вийшла заміж у своїм селі,

Чого ж чекати, як коса вже сива?

Бо були там і інші Василі,

Не всіх іще війна перекосила…

Зі світу не доходило вістей,

Не хочуть вперті знати компромісів.

Набудували люди від людей

Берлінських стін, залізних занавісів.

…Жила Надія, бо усі так жили

У нашій тогочасній Україні.

Була війна, і голод, і руїна,

І вічний труд, що аж тріщали жили.

 

 В колгоспі від світання до смерку,

А свій город? А господарство, діти?

Ані «декрету», ані відпуску,

Не було часу навіть захворіти

Не було часу, змоги і грошей,

Які вже там курорти – Куршавелі?

Та тут, як навихаєшся  за день –

Аби лиш дотягнутись до постелі.

А старість вже ступила на поріг,

Роки давно схилилися надвечір,

Вже сиві діти, внуки на порі,

Вже біля серця й правнуки щебечуть

Хіба в неділю в Божий храм піде,

Потріскані пучки хова попід запаску,

Помолиться за внуків, за дітей

І дякує Всевишньому за ласку.

І можна ж відпочити вже, та де!

Заправить під хустинку сиву мичку

І на город із сапкою бреде,

Вбере куфайку і стару спідничку,

І баба вже не відчуває літ,

Ще по господі порається шпарко.

Аж бачить раз – біля її воріт

Спинилася блискуча іномарка.

І вийшов із авто якийсь «месьє» -

(Надія придивляється до пана),

Бо на руці годинник від Картьє

Та ще й костюм від Іва Сен –Лорана.

Роками вже пооране чоло,

Чуприна – ніби в паморозь загінка.

З машини посміхається: «Хеллоу»!

Немолода, та вишукана жінка.

І раптом – погойднулася земля,

І небо стало завбільшки з копійку.

Надійка…упізнала Василя,

Василько упізнав свою Надійку!

Завмерли двоє (Як на світі є!)

І в очі одне одному дивились,

І стрілки на годиннику Картьє

В зворотний бік шалено закрутились.

…З туману виникла і річка, і верба,

І двоє юних, що тоді прощались,

І їх любов, розлука і журба –

Все, що навіки в пам’яті  зосталось…

На мить вернулась молодість для двох

І очі з юності сяйнули променисто.

Василь ступив назустріч крок… ще крок,

І простягнув коралове намисто

 

ЗУСТРІЧ ВИПУСКНИКІВ.

1970 року Гранівської середньої школи

 

А нас життя розвіяло світами,

Та де б ми не бували на землі,

Ми школи рідної не забували,

І вас, шановні наші вчителі.

 

Ви десять років нас терпляче вчили,

Вкладали в юні голови знання.

Ви нам у світ дорогу простелили,

І мудрості світильник засвітили,

Щоб не брели в житті ми навмання.

 

Ми вдячні вам за двійки й за п’ятірки,

За те,що бігли з радістю у клас.

Пробачте нам, бо нині прикро тільки,

Що ми не завжди розуміли вас.

 

Не нарікали, не кляли ви долю,

Хоча й нелегким був той труд сільський,

Зі всім селом садили вічну бараболю,

Як наші струджені колгоспники-батьки.

 

І господарство тра було глядіти,

І кожен з вас садив, сапав, косив.

У вас же також підростали діти,

І все   це теж потребувало сил.

 

Та як вночі собі спокійно спало

За день від праці зморене село,

На вас ще наші зошити чекали,

І руки стомлені ще брались за перо…

 

Були ви молоді, і все встигали,

Святі наші учителі-трудівники.

Ви нам знання – і душу  віддавали,

Вели факультативи і гуртки

І в Загреблянську школу добігали,

Несучи в сумках зошити важкі.

 

Ми вас любили – й  трішечки боялись,

І що тепер таїти – це було,

Ми між собою звали вас ласкаво:

Маїска, Ганнушка, Валюша і Тольо.

 

Тетянка рідну мову викладала,

Попенко Анатолій – наш фізрук,

І по районі всім гриміла слава

Про духовий, де правив Басанюк,

І фізики учив нас Цехмейструк,

І хімії Левицька нас навчала,

І математики – Галина Панасюк.

 

Тоді було багато сонця й цвіту,

Ви з нами були в радості й біді.

О Боже наш, верни хоч крихту світу,

Де ми малі, а ви ще молоді!

 

А хлопці наші – лицарі веселі,

В футбол ганяли, та в весняний час

Під партою, а часом і в портфелі

Знаходили ми проліски від вас…

 

Красуні наші – Галі і Наталі,

Хай скаже хто, що це було не так!

І кучерява Танечка Совенко,

І синьоока Валя Гуляренко,

І Люда, й Надя, наші «недотроги»,

І Лєна із косою до підлоги,

І романтична Оленька Лисак…

 

Що ж, хлопці, списувать ми вам давали,

І «суфлювали» також залюбки,

Ви ж по – хлоп’ячому  нас ігнорували:

«А як же? Ми ж герої, мужики!

І нащо нам здались оті дівки,

Хіба, щоб на уроці підказали».

 

Признайтеся, ви нас тоді любили,

Геройські наші хлопці – молодці,

Бо дуже часто нас книжками били

І підкладали  кнопки на стільці…

 

…За обрій сплинуло вже сорок років,

Й сьогодні ми злетілися не всі,

Колись дівчата й хлопці ясноокі,

Тепер -  вже дідусі і бабусі.

 

І принесли ми вчителям пошану,

І  вишитий рушник і коровай,

І з хвилюванням на порозі станем:

Стрічай же, рідна школо, пізнавай!

 

Зайдемо в  клас із вдячністю й поклоном

Здавати за прожиті роки звіт.

І залунає в коридорі дзвоник

Й на мить нам стане знов 17 літ…

 

Доки є пам'ять, доки жити будем,

Ми перед вами, наші вчителі,

І перед школою, що вивела нас в люди,

Схиляєм сиві голови свої…

 

Про Каїна

 

О Каїне, та що ж ти наробив?

Ти, Каїне, братів своїх побив.

А вас та сама мати народила,

З любов’ю всіх плекала і ростила,

А знала б що такий зросте упир,

Була б маленьким в купелі втопила.

                                  Блюзнір.

 

Брати твої хотіли в світі жити,

Їм Бог снаги, здоров’я ,віку дав,

Трудитись мамі і дітей ростити ,

В любові й праці Господа хвалити ,

Ти ж, Каїне  життя їх обірвав,

Ти ж різав голови, знущався і стріляв,

                                   Як звір.

 

«Прости їм, Отче, бо не відають, що творять»,-

Ісус за ворогів колись просив.

Не відають кати, як сироти голосять,

Як кровоточить серце матерів.

 

Cвіт плакав, як лишивши справи земні,

Небесна сотня відлітала в рай

А матері, батьки і наречені,

Їх проводжаючи, тримались не за стремена -

Трималися за домовини край…

 

Де ж, Каїне, тепер тобі сховатись?

І де на відкуп взять тобі гроша,

Коло ти відчуваєш, як у п’ятах

Тремтить твоя дрібненька заяча душа?

 

О, Каїне, як сядеш ти до столу,

Як будеш жерти, жити з срібних поставців,

Коли на кожному плоді земному

Відсвічується кров твоїх братів?

 

Як будеш спати, кате, від сьогодні -

Пухове лігвисько тобі буде тверде,

Коли щоночі зійде з Неба Сотня,

І в душу каїнську дивитися буде ?

 

Як, Каїне, ти слухатимеш пісню,

Коли  помежи музики і слів

Ти будеш чути голосіння матерів?

Хоч будеш каятись, та буде пізно!

 

І не уникнеш ти людської кари,

Знайдуть усюди  й за пролиту кров

Народний суд  пішле тебе на нари,

Іди,  нечистий,  звідки і прийшов!

 

Будеш сидіти до скончення віку .

І тріскать баланду, аби не схуд,

Лиш пам’ятай, моральний ти каліко,

Що за земним прийде і Божий суд!

 

 

 

Про господарів і щурів.

 

 

На благодатній, лагідній землі

Господар добрий жив в однім селі,

Трудився, з сусідами мирився,

Міцне мав обійстя, хатину,

Велику мав і щиру він родину,

Жив, працював і Господу молився,

            Щоправда, поряд був сусід,

            Облесно говорив, казав, що «старший брат»,

            Але в душі бажав сусідові лиш смерти,

                  Останню хтів сорочку з «брата» здерти ,

                  І в межу заоратися був рад.

І ось в того господаря в дворі

Та й завелись щурі,

А він, поблажливий та добродушний -

« Щось лазить попід ноги там, пищить -

Нехай собі - колись шугну щурячу тушу,

Чи мишоловку насторожу вмить,

А як докучать,то кота запущу».

              Щурі розплодились, розбудували нори,

              Добрались  до стодоли і комори,

              І ну добро господаря трощить,

              А що не з’їли –у нору тащить,

              І кожен мав тих нір, що не злічить.

Попробивали ходи до сусіда,

І там в тепленькі кубла залягли,

Туди також тягнули, що могли,

Сусід  же тішився, їм гладив черевце,

Частенько частував їх сиром.

Хай шкодять «братові»  - йому на руку це.

               Задумався господар : «Що це сталось?

               Щось кінці з кінцями звести не має сил:

               Загиджене подвір’я,  хата захиталась,

               Вже з хати пропадають образи».

Він щиро трудиться  і для родини дбає,

Працює сам, і діти, і батьки,

Але на хліб рахує копійки,

А як на ліки – вже не вистачає.

                Вже й молодь в найми до сусідів подалась,

                Цвіт нації  – комусь сказати сором:

                        Покинувши свій край, свій Божий храм,

                За мізер служать грошовим мішкам,

                І миють задниці чужим сеньйорам…

Він до комори, в клуню - «… ой, біда,

Сплюндроване добро, пусті комори,

Отруйна у криниці вже вода,

Лиш золотом блищать щурячі нори».

                 Еге! Господар враз прозрів,

                 Зібрав до купи разом всю громаду,

                 Шатнувсь по обійстю, щоб дати раду…

                 Ой гвалт! А там вже не щурі -

                 Уже Наполеони і царі!

Найбільший щур сидить на троні «у законі»

Керує, взявши в лапи патерицю,

Спроквола, не ховаючись, щуриці

Нанизують брильянти на хвости ,

В Сірка позичили очей, вже деякі підкуплені коти,

Від жиру показились  щуренята,

Під  лапою кудлатою у тата

Безкарно б’ють, гризуть людських  дітей!

                  Не буде так! Взяла громада в руки вила,

                  Щурам хвости жирнющі прищемила,

                  І заметались  в страху пацюки !

                  Забігали, гублячи екскременти

                  Щурячі «прокурори» й «президенти»,

                  Почали пакуватись в літаки.

Рвонули до сусіда, що є сили,

Але не вийшло – люди не пустили,

Та і сусід вже їх зовсім не хоче -

Кому така потрібна потороча?

                    Найстарший щур, напудивши в штани,

                    Зібравши біля себе гурт шпани,

                    Забився  у найглибшу нору швидко,

                    О, Господи, дивитися  і соромно, і гидко!

                    А ті, дрібні, що не втекли з двора,

                    Все валять на найстаршого щура.

                    На свого покровителя  і тата,

                    Мовляв  «не пацюки ми, янголята…»

Тоді народ узяв до рук лопати,

І розкопав пацючі гнізда ті,

А там – і унітази золоті,

Не лиш начиння, посуд і тази:

                      «Дивіться! Онде наші образи,

                      Музейні цінності, що їх народ надбав віками,

                      Ось де народні гроші і добро,

                      Покрадене в громади пацюками!

Пора це все народу повернути

Злодійств щурячих не простити, не забути,

А за дітей  поранених і вбитих  -

Хай світ засудить пацюків неситих!

                       Тепер, позбувшись лютої потвори,

                       Забудьмо ворожнечу,бійки, чвари,

                       Не роздираймо рідну хату на шматки

                       Щоб нас не подолали пацюки !»

Роботи ж є тепер у нас багато:

З руйнації країну піднімати,

Розумне керівництво обирати,

Щоб жив народ в достатку і добрі,

Щоб діти батьків дім не руйнували,

Щоб нас народи світу поважали,

Ми маєм жити, Бога шанувати,

Любитися  та дуже пильнувати ,

Щоб не пролізли знов до нас щурі!

 

 

Притча про багача і Лазара.

Моливсь багатий в храмі ревно Богу,

А потім власні справи уладнав,

І, повертаючись дорідногопорогу,

Своєбагатство гордим оком поглядав:

«Я маювсе – оцей палац чудовий,

Гурти худоби, засіки зерна,

Мій дім добром, мов ріг достатку,повний,

А в схроні є нелічена казна,

І ласку кесаря, іслуг покірну чемність

Ади, мене, як поважає світ!

Лише одна маленька неприємність:

Нуждений Лазар, що лежить біля воріт.

Я бачив: рани пси йому лизали,

Хлебтав від спраги воду з ручая.

Звичайно,що приємного тут мало…

Хвалити Бога, що успішний я!

Сьогодні в менебули до обіду

І вишукані страви, і вино.

А що це? Крихти просить Лазар бідний?

Ей, слуги, зачиніть скоріш вікно!

Чого там квилить те нещасне бидло?

Я лиш чудові звуки слухать звик!

А стогони оці уже обридли

Стуліть-но двері,позовіть музик!

Нехай мене наложниці розважать

Під звуки бубнів, зурни кастаньєт.

Я звик лиш прекрасним милуватись.

Не люблюнемочі, бо я естет!

Всі бачать, якявхрамі б”є поклони,

На храм ніколи грошей не жалів

З дитинства Божі я вивчав закони,

І навітьна чолі їх прикріпив!

За те, що я завжди благочестивий,

Росте моє багатство кожну Мить

А бідний лазар, мабуть, нечестивий,

А, може, він згрішив –то хай терпить!

Ділитись з ним добром? Якби з багатим,

То, може б, дочекався баришу.

А що той нагий Лазар може дати?

Нічого ж в нього я не попрошу!»

…Терпи, щасливий Лазаре, покуту,

Хоч тіло спрагле, зранене болить,

Бо перед вічністю, що жде тебе в майбутнім,

Твоїважкі страждання - лише Мить

Терпи, вже скоро Бог тебе пригорне,

Зітре сльзинку знаболілих вік,

Твій смуток і твоєстраждання чорне

Він зна, бо й сам страждав, як чоловік

Поселить в місці злачному, щасливім,

Щоб в благості ти Господу моливсь,

А пр життя твоє- смиренне, терпеливее,

Розкаже людям сам Ісус колись.

Нещасни багатію, ти не тішся,

Бо прийде час – і ти такожпомреш,

Та золото своє і втвхи грішні

З собою на той світ не забереш.

Терпиш ти спрагу – бо не дав краплини,

І голод – бо голодний не жалів

Душа захланна з пекла не прилине

І не остереже своїх братів.

Тепер благаєшБога день і нічку,

Та запізніле твоє каяття:

Не вступиш два рази в ту саму річку,

Коли її споганив за життя.

Як над життям негідним заколосиш,

Душа твоя черства черпне біди…

…Казав, що не попросиш?-

А попросиш- із пальця Лазаря краплиночку води.

 

Притча про блудного сина.

 

Мій синку, ятебе ще здалеку побачив,

Лише на обріїтвій силует замрів.

Палило сонце, мів пісок гарячий,

Як, спотикаючись ти по пустелі брів.

   У постаті, покритій рам'ям, пилом,

Пізнало серце й очі рідну кров…

Мені здавалось – птахом я полинув,

Хоча й тремтіли ноги – ледве йшов.

   Ти не дивуйся, що безсилий тато,

Що у волоссі прибуло сивин.

Ти знаєш, синку, що не міг я спати,

Бо я не знав, де зараз спить мій син.

   Не можу все тобі переповісти,

Були без тебе рани, як Полин.

Ти зннаєш, синку, що не міг я їсти,

Бо я не знав, що зараз їсть мій син.

   Не тішили мене ні гучні стада,

Ні урожай багатий на полях.

Пішла у вічність, синку, наша мати,

Тужливий поглядкинувши на шлях…

   Пізнав, синочку, ти нелегку службу

Ти думав, - золото – то основне в житті?

Ну що ж тепер ти знаєш ціну дружбі,

Коли цінують не тебе, а золоті?

   А я ж бо знав – тебе чекають біди.

Застерігав, просив і не пускав

Ну що ж, тепер ти знаєш ціну хліба,

Коли свине ти їжу скуштував.

   Не раз згадав ти сину, рідну хатку,

Як холод, голод, ворог дошкуляв.

Тепер ти знав ціну любові батька

Який ростив тебе і захищав.

   А каятя твоє, я знаю ,щире.

З твої забилось серце в унісон.

Сьогодні ятебе приймаю з миром.

Вдягай же багряницю і ввісон,

   Бери на руку перстня золотого,

Взувай на ноги дороге взуття,

Подякуємо, синку, нині Богу,

Що відвернув тебе від грішного життя.

   Ти ж, старший сину, гнів зміни на ласку,

І ріж найкращу ялівку, що пас.

І будем веселитись, як на Паску,

Великдень бо сьогодні в домі в нас!

   Черпай вино, клич друзів і родину,

Хай грає музика, танцюють молоді,

Сьогодні я прийняв додому сигна,

Що не надіявся побачить у житті.

   Зі свого серця, з сил, що ще зостались,

Помолюся, пошлю подяку до Небес.

Ти ж знаєш, Господи, яка ж це радість,

Коли померлий син – Воскрес!