Легенди та перекази

Жидачівська центральна районна бібліотека для дорослих

Серія „ Пізнай свій край”

 

ЛЕГЕНДИ ТА ПЕРЕКАЗИ ЖИДАЧІВЩИНИ

|/Пам’ятка користувачеві /

2009

Ця пам’ятка користувачеві є першою спробою зібрання народних легенд та переказів нашого краю. Адресована для широкого кола користувачів, які хочуть познайомитись із різновидами фольклору свого краю.

Укладач : Корнецька Г.

Редактор : Мадараш М.

Легенди та перекази є різновидами жанру літератури та фольклору.

Легенда – один із різновидів не казкового прозового фольклору. Невеликі усні оповідання про визначні події та їх героїв - це перекази.

Легенди та перекази виникли давно й розвивалися разом з людиною. Вони стали надбанням українського народу.

Наш край багатий на легенди та перекази Люди нашого краю із покоління в покоління передають свої надбання українського фольклору.

Напевно кожен із нас може і не чув про цікаві легенди та перекази свого рідного краю, яких немало. Вони доповнюють історію свого краю і стали частинкою українського фольклору.

 

Гора Стінка

Діялося це багато літ назад, коли Галич був столицею князівства, а в ньому володарював князь Данило. Якось влаштував він велике полювання на диків і рогачів. Ганяючись за звіриною, забрів у наші краї. Трапилося, що переслідуючи рогача, князь Данило заблукав у лісі, а пробиваючись крізь гущавину, натрапив на печеру, до якої вела добре витоптана стежка. Спочатку жахнувся, що це лігво грабіжників. Але набравшись відваги, зняв лук, напнув стрілу і рушив до дверей. Щойно хотів відчинити, як вони самі тихо рипнули. Виглянув старець з сивою бородою, в довгій волосяниці.

Щиро вітаю тебе, князю Даниле, - мовив господар і запросив князя до середини.

Здивувався Данило :

- Дякую красно, Божий старче! Але звідкіля ти знаєш, що я – галицький князь? Чи може ти мене бачив раніше?

- Ні, милостивий пане, просто у цю ніч побачив віщий сон, тому й думаю, що ти не хто інший ,як князь Данило.

Поки гість оглядав печеру, господар зник. За хвилину з’явився знову і поставив на стіл дзбанок свіжого бджолиного меду.

Що ж ти тут робиш, старче Божий? – запитав князь, пригощаючись медом.

Молюся до Бога, спокутуючи гріхи.

А чи давно ти перебуваєш у цих лісах на самоті?

Давно мабуть, зо шістдесят літ буде.

А скільки тобі років?

Зараз мені 30.

Як це? Ти перебуваєш тут 60 літ, а кажеш, маєш 30. Не второпаю.

30 літ я був у цих лісах грабіжником. Грабував подорожуючих, убивав невинних. Опісля покаявся і придумав покуту, заточившись у печеру. Тепер молю Бога, щоби змив грішні плями з моєї душі. Ось так перебуваю тут 30 років і вважаю, що лише ці роки живу, а до цього жив для диявола.

Народ і по сьогоднішній день ходить молитися до каплички і пити чудодійну водицю.

Як же сталося, що ти опам’ятався і покинув розбійницьке ремесло?

О, це ціла історія. Якщо хочеш вислухати мене, то радо розкажу. Мій батько служив сотником у дружині князя Романа. Ходив з ним у воєнні походи, але у битві під Завихостом загинув. Матінка залишилася вдовою. А мені тоді десь минув рік. Якось ненька пішла до лісу по дрова, залишивши мене сплячим у колисці. Тимчасом циганка, яка переховувалася з бандою розбійників у лісі, викрала і віднесла мене до печери. Коли минуло 10 літ, грабіжники почали брати мене з собою і через деякий час відважного і завзятішого розбійника у банді не було. За це мене любили тодішні товариші. Пробув з ними до 30 років. Одного разу, в тихе надвечір’я, коли я чатував на перехожих, надійшла старенька бабуся – дуже бідна, бо була погано вдягнена. Вирішив затримати, щоб дещо вивідати у неї. Вона налякалася і тремтіла, немов осикове листя, тому я пообіцяв, що нічого лихого не заподію, до того ж виведу з лісу. Бабуся заспокоїлася і розповіла сумну історію. Колись у неї була дитина, яка 30 років тому пропала. Я щось відчув у цю хвилину, розгорнув сорочку і, показуючи на грудях хрестик . запитав:

Чи пізнаєте ви його?

Старенька лише глянула і скрикнула відразу:

- Це мій хрестик. Той самий , який дав чоловік, коли прощався, від’їжджаючи на війну. Я повісила на шию синочкові. Проте дитина пропала. А тепер Господь Бог знову повернув мені цей хрестик, а разом з ним і загублене дитя. Ти ж мій син!

Я впав на коліна перед мамою, цілуючи руки і ноги. Ненька піднесла мене і сльозами міцно пригорнула до серця. Після цього я не повернувся до банди, а подався з мамою на відпуст. Там вперше вислухав Службу Божу. Проповідь настільки зворушила моє серце, що на світ почав дивитися іншими очима. З матір’ю я прожив лише рік. Після її смерті вирішив знову піти до лісу, але не на грабунки, а щоб молити у Бога прощення за всі злі вчинки.

Сказавши це, старець похилив голову

Не плач, - мовив князь, - видно, що Господь пробачив тобі все. Про те, що він про тебе пам’ятає, свідчить сон, який віщує твою зустріч зі мною. А ти як називаєшся?

Борис Стінка.

Гарно. Незабаром знову тебе відвідаю. А тепер покажи дорогу до Галича.

Борис спровадив князя до шляху, а повернувшись до печери, довго молився за Данила, щоб той щасливо дістався до Галича.

Князь не забув про Бориса. Того ж року на місці печери Стінки збудував церкву та монастир. Бориса ж призначив ігуменом. На жаль, не довго стояла церква. Через декілька літ на монастир напали дикі татари. Повбивали монахів, пограбували церковне майно. Ігумена Бориса прив’язали до дзвіниці й підпалили. Монастир і церква згоріли. Під час пожежі відірвався найбільший дзвін і покотився з гори в ріку. Місце те люди назвали Дзвінкою, а гору Стінкою.

 

Заклятий льох

Дуже давно у містечку Ходорові, Там де нині місцевість називається „Замком”, стояв величавий замок якогось лицаря. У нього був син - одинак чудової вроди. Одного разу прийшов до лицаря багатий купець, його далекий родич, і попросив, щоб той дозволив синові вирушити до Львова, де цей купець жив. Лицар погодився.

Коли прибули на місце, зупинилися в дикому густому лісі, тоді купець – злий чаклун – наказав хлопцеві увійти до темної печери і принести звідти чудодійний дзбанок. Юнака огорнув великий страх, однак він змушений був покоритися. Він прийшов до прегарної кімнати, де на золотому столику помітив дзбанок, навколо якого лежало чимало дорогоцінного каміння.

Побачивши, що хлопець довго не повертається, чаклун задумав лихе, - не вагаючись, заслонив вхід до печери величезним каменем. Тим часом юнак випадково доторкнувся устами до дзбанка. В ту ж мить перед ним з’явився дух і запитав : „ Що бажаєш від мене?”. Тремтячи від страху, хлопець відповів : „Нічого не хочу лише опинитися в батьківському домі та взяти напам’ять цей дзбанок”. Не встиг доказати , як бажання сповнилося. Тепер хлопець зрозумів чарівну силу дзбанка, з доторком до якого з’являється дух і стає кожного разу у пригоді. Щоб переконатися, що все це не сон, юнак наказав духові накрити найсмачнішими стравами стіл і принести найкращий одяг.

Після того, як це бажання було виконано, хлопець задумав ще одну справу. Перед тим він закохався у доньку багатого лицаря і хотів з нею одружитися. Але дівчина виявилася неприступною, мов скеля. Тому юний лицар вирішив заволодіти її серцем за допомогою Духа. Він попросив подарувати йому 40 козаків, гарно одягнених, на баских конях, а сам одягнувся в чудовий золототканий одяг. На вороному коні у супроводі козаків подався юнак до замку.

Гірський лицар, побачивши такого вродливого і багатого юнака, шанобливо привітав його. Отож невдовзі відбулося їхнє вінчання. Після цього молода пара вирушила до Ходорова. Коли приїхали сюди, лицар наказав викопати біля ставу глибокий льох і заніс туди чудодійний дзбанок та декілька золотих монет. Все це зачинив за залізними дверима.

Однак щастя молодого лицаря не давало спокою злому чаклунові. І вирішив він будь – яким способом заволодіти дзбанком. Одного разу молодий лицар вирушив на полювання, залишивши вдома дружину. А щоб ніхто не заліз до льоху, то віддав дзбанок їй і наказав берегти, мов зіницю ока. Про це дізнався злий чаклун. Пробравшись нишком вночі у замок і заволодів дзбанком. Доторкнувся до нього устами – і в цю мить з’явився дух. Наказав йому ворожбит перенести замок разом із жінкою на 100 миль від цього місця. Коли молодий лицар повернувся, то не застав ні замку, ні коханої. Великий смуток огорнув його серце – він здогадався, що це робота злого чарівника.

Довго не роздумуючи, молодий лицар вирушив у світ шукати дружину і дзбанок. Минув рік. Нарешті у густому дрімучому лісі побачив замок. Не вагаючись, увірвався туди і в одній із кімнат знайшов дружину, прив’язану ланцюгами до столу, на якому стояв дзбанок. Дружина скрикнула : „Швидше хапай його, поки нема чаклуна! Він щодня мучить і морить голодом”.

Схопив молодий лицар дзбанок у руки, приклав до вуст і наказав духові перенести замок на своє місце – до Ходорова. Тоді лицар відніс дзбанок до льоху і замкнув за трьома міцними дверима.

Через якись час злий чарівник знову прийшов до замку. А коли дізнався, що дзбанок надійно заховано, закляв льох. І в туж мить льох запав у землю глибше. Трапилося це вдосвіта на Великдень.

... Кількасот літ пізніше старі люди оповідали таке. Якось рано-вранці на Великдень ішла жінка на Службу Божу до Ходорова. Минаючи льох, побачила відчинені двері. Не втрималася і заглянула. Побачила стіл і на ньому свічку. Ще далі стояв дзбанок, а поруч чимало золотих монет. Не довго думаючи, посадила хлопчика на стіл, а сама ж почала згортати монети. Коли набрала багато, вибігла на подвір’я і висипала гроші. Потім кинулася назад за сином, та було вже пізно. Двері зачинилися . Налякана жінка поспішила до Ходорова і розповіла про все святенникові. Він порадив прийти до льоху на другий рік о цій же годині, коли розпочнеться ранішня Служба. Послухала селянка і так вчинила. Льох, був дійсно відчинений, а хлопчик сидів на столі. Схопила вона сина на руки і швиденько вибігла. На жаль, через декілька хвилин хлоп’я померло.

Коли нещасна розказала про це, громада вирішила дістатися до льоху. Почали копати. Та чим глибше проникали в землю, тим далі западав льох. Так і не змогли виконати задумане. А заклятий льох і донині знаходиться під землею.

 

 

Козацькі могили

Давно колись у Ходорові стояв замок польського князя. У часи Богдана Хмельницького від нього залишилися руїни. Лише збоку стояла вежа.

Якось 15 козаків проїжджали з Молдавії через Ходорів. Вони супроводжували туди Тимоша Хмельницького, котрий їздив сватати доньку молдавського князя Лупула. Виконавши місію, загін повертався у бойові ряди. Саме тоді у Ходоров і найближчі села вдерлися турки. Довідалися про це козаки – вирішили переночувати у замковій вежі. На лихо побачили їх турецькі шпигуни і повідомили хана, котрий наказав знищити українських вояків. Турки очолили вежу. Однак козаки не здалися, ворог значно переважав їх. Посипалися стріли, які не могли заподіяти шкоди оборонцям. Натомість поле поблизу замку вкрилося турецькими трупами. Уже вечір надійшов, а кривавий бій тривав і далі. Турецькі кулі відбивалися від стін вежі, не спроможні пробити їх. Козаки не витрачали куль даремно : кожен постріл змітав клятих бусурманів один за одним.

Вночі турки задумали „підсмажити” хоробрих воїнів. Для цього підкотили бочку з нафтою, та облити вежу не вдалося. Влучний козацький постріл – і куля пробили бочку, а нафта спалахнула.

З першим сонячним промінням відновився нерівний бій. Знову розпочалася страшенна стрілянина, яка не вщухала ні на мить. Коли закінчилися боєприпаси, козаки вирішили прийняти отруту, щоб не дістатися живими у руки турків. Так і вчинили.

Постріли з вежі замовкли. Запанувала тиша. Здивувалися вороги і почали поволі наближатися до кам’яних мурів. Ніхто не порушив спокою. Зламавши ковані двері, турки з жахом кинулись назад : на землі в смертних обіймах лежали 15 героїв. На їхніх обличчях застигла радість, а на устах, немов завмерли слова : „Як солодко вмирати за Вітчизну”.

Весь день возили ходорівчани вбитих турків на гору за ставом. Викопали яму і поскидали їх, насипавши могилу. А 15 козаків – героїв поховали неподалік. На їх могилі поставили хрест.

Звістка про геройський вчинок рознеслася швидкокрилою птахою і долетіла до гетьмана Хмельницького, що перебував під Львовом. Довідавшись від ходорівчан про своїх відчайдухів, приїхав на могилу. Наказав привезти величезний камінь і на цьому камені написати : „ Тут спочивають мої милі козаки. Богдан Хмельницький”.

Старожили стверджують, що каменя не стало у 30-х рр. ХХ ст. Одні кажуть, що поляки вивезли у невідомому напрямку, аби не залишилося жодного спогаду про славні часи козацтва. Інші висловлюють думку, що він використаний на будову кимось із місцевих жителів.

Про козацьку могилу, що височить біля рогатинського шляху на полях Хутора Анелівка ( це місце старожили називають „Під могилою” також збереглася легенда. Тут, неподалік від Ходорова, між Вербицею, Садками і Вовчатичами колись поселився на родючій землі козак Коцюба. Не було в нього синів , лише доньки. Тому ретельно беріг пам’ять про відважних козарлюг. Ніколи не заростала стежина від хутора до місця вічного спочинку поблизу Ангелівки. Частенько старий Коцюба водив тудт доньок і розказував їм бувальщини з життя звитяжців – братів.

Пам”ять про події тих часів довго жила серед місцевих жителів. Ще у 30-х роках ХХ ст . на могилі проводилися маївки . Вона була святинею, як і дорога, що вела сюди.

 

Cині вогники

Давно це було .Може яких тисячу літ. За рікою. На мочарах, що називають Карачевщиною, стояв замок поміщика Карачевського. Він мав доньку – одиначку на ім’я Ксеня. Вродлива, що й пером не описати.

Якось оточив замок завзятий розбійник, що наводив жах на всю округу. Щоб проникнути в замок, він кинувся зі своєю ватагою на штурм мурів. Карачевський, як міг , відбивав напади противника. Але даремно, бо чудова врода Ксені впала розбійникові у вічі, і без неї він не хотів відступати. Облога замку тривала довго. Засліплений красою дівчини, нелюд вирішив послати сватів до Ксені, гарантуючи мир її батькові, якщо він віддасть доньку заміж за нього. Дівчина вирішила пожертвувати собою заради спокою рідних. Однак жертва виявилася даремною. Новий володар замку почав знущатися над підданими, а коли Ксеня стала на їхній захист, то наказав посіпакам вивезти її до лісу і стратити.

Вояки, звиклі до лайдацького життя, покинувши замкові мури, вирішили перепочити. Через якись час вони так понапивалися, що й поснули. Ксеня нишком кинулася в гущавину лісу. Знайшла там схованку і причаїлася.

Коли розбійники прокинулися, почали гукати дівчину. Але даремно. Повернулися в замок і розповіли все господареві. Неначе лев, заричав він від люті. Жорстоко покаравши вояків, вислав за Ксенею погоню. Нещасну знайшли в глибокому яру. Тиран наказав прив’язати її до дерева, щоб зморити голодом, Страшні це були муки. Ксеня лише вмивалася гіркими сльозами, з яких утворився ручай. Пізніше на цьому місці викопали криницю.

Недовго лютий володар жив у замку Карачевського. Господь Бог, котрий не міг більше дивитися на звірства, важко покарав його. Коли у замку відбувався бенкет, земля розверзлася і поглинула споруду. На тому місці утворилася трясовина. В замку була одна кімната наповнена золотом і сріблом. Тому один чи два рази на місяць на цьому місці з’являється синє полум’я. Кажуть, що це горять золоті та срібні гроші розбійника, який прадав за них душу дияволові.

 

Заграда

( Так називалося місто , розташоване неподалік від Ходорова, поруч зі с. Городищем Королівським. Ось яка легенда звучить про нього в історії села, що написав Роман Лукашівський – фотограф у Ходорові, син управителя школи в Городищі Королівському. Її він подав професорові Миронові Кордубі, котрий укладав у 30- тих роках географічний словник ).

Як свідчить хроніка у церкві св. Юра у Львові і як оповідають люди, на гористих полях, котрі тепер називаються Догупалики, за татарських часів було місто Заграда. Татари ордами наїжджали на Україну, палили села і міста, а нарід брали в неволю. Якось і вони місто Заграду знищили. Його мешканці, котрі втекли від татарів, більше не будувалися на цьому місці, а почали селитися в долині річки Ставчанки. Оскільки ж воно виникло з міста ( а колись місто називалося город ), то його названо Городищем. За польських часів у північній частині села, де тепер є церква, стояв королівський замок. Тому село названо Городище Королівське.

 

Червоне озеро

Давним –давно на Червону Русь набігали дикі орди татар. Вони пускали за димом міста і села, а людей убивали або забирали в неволю. У той час Городище Королівське було великим торговельним містом, оточеним міцними мурами з двома залізними брамами. Називалося воно Заграда. Повідають, що пишалося багатьма церквами, гарними домами, а на узгір’ї, де нині церква, красувався літній замок якогось короля, котрий замешкав там під час полювання. Тоді тут були віковічні ліси, в котрих множилася звірина. Хто знає, може й до нині стояла б Заграда, якби не татарська орда, що не обминула міста. Мешканці позамикали брами і завзято боронилися від лютого ворога, вилізши на мури, кидали каміння, лили окріп, метали стріли, пражили ворогів розпаленими смолоскипами. Однак не змогли втриматися перед сильним опором. Ординці вдарили в обидві брами, розрушили їх і увірвалися до міста. Почався „судний день” – день тривоги, вбивства і звірства. Здійнявся великий плач. Татари нагайками вбивали людей, не минаючи жінок і дітей. Рубали худобу, підпалювали стріхи. Відрубані християнські голови піднімали високо на ратища. Гарних молодих дівчат і хлопців забирали з собою в ясир-неволю.

Коли поганці назбирали достатньо здобичі і бранців, то на тому місці, де знаходилося озеро Червоне, розклали шатра і почали ділити награбоване. Хан звірячої сотні приглядався до дівчат, котрих набрали кілька сот. І вибрав до гарему дві найгарніші юнки : Марусю та Катрусю. Перша - донька – одиначка святенника Онуфрія, а друга – дитина багатого купця. З великим болем у серці дівчата переступили поріг шатра, хоч хан обіцяв не чинити зла. „Коли приїдемо до Криму , то зроблю вас першими дружинами в гаремі, вберу в золототкані одежі, будете мати все, що забажаєте, - говорив він. Але дівчата того не чули, лише думали помститися ханові за знищення Загради та дику розправу над родичами. Священника татари закопали живцем, а в голову вбили палю. Купця облили смолою й спалили, а решту родини посікли мечами.

І вислухав Бог сльозливі молитви дівчат. Дав ім нагоду й відвагу помститися кровожерному ворогові. З нагоди перемоги влаштував хан у шатрі банкет. Марусю і Катрусю посадив поруч, частував різним напоями. Пили, гуляли до півночі. Нарешті всі почали розходитися. В шатрі залишилося кілька старшин. Коли вони поснули, дівчата заволоділи мечами і постинали їм голови. Вранці , коли вартові зайшли будити хана, то побачили і його, і старшин мертвими. Здійняли крик, на на який збіглося усе військо. Кинулися за дівчатами і наздогнали їх біля яру, який називається Кубань. Маруся і Катруся з радості заквітчалися квітами й веселилися. Татари скипіли від люті й рвонули до них. Але Всевишній не допустив, щоб їх знову спіймали. Земля під дівчатами розверзлася і сховала у підземеллі.

На тому місці заструменіло джерело, в якому купало ся дві дівочі душі. Інколи вони з”являлися у вигляді русалок.

Якось сільський парубок Гринь Стахів, ідучи попри Кубань, запримітив біля джерела двох заквітчаних дівчат. Маючи веселу вдачу, захотів пожартувати з невідомими красунями. Підкрався крадькома і схопив одну в обійми. Сталося диво – обидві дівчини зникли на очах Гриня. Парубок дорого заплатив за ту зустріч, бо через місяць помер з переляку...

Кажуть, що татари поховали своїх вояків у могилі біля озера Червоного. А дівчат і хлопців, котрих взяли в ясир, ординці з люті посікли шаблями. З їх крові постали червоні мочарі, водою яких живиться озеро. Тому й назва його – Червоне.

 

Озеро Святе

Село Рогізно славиться у нашому районі своїми озерами і ставками, які приваблюють численних рибалок і відпочиваючих. Всього їх – 16. Кожна з цих водойм увібрала в себе багатолітню історію і природні особливості села, його околиць. Але наймальовничішим справедливо вважається озеро Святе (Світе). В пам’яті старожилів ще залишилось пояснення його назви, а також численні перекази і легенди, пов’язані з цим озером. Святе – це перлина села Рогізно, району, навіть області, оскільки вона відображає віковічну духовну й історичну спадщину нашого краю.

Озеро Святе розташоване за 2 км на південний схід від села на луках Болоня. Здалеку неможливо виділити водне плесо на фоні зеленого різнотрав’я, так добре сховане воно у складках місцевості. Витягнуте дугою на 100-150 м, ширина озера 50-60 м, виміряна глибина – 14 м. Його кришталеві води навіюють почуття спокою і врочистості.

Чому ж озеро зветься Святим? Легенду про це знає кожен мешканець села. У цьому місті ще за панських часів мав поле якийсь селянин. І от важке нужденне життя, панщина та інші нестатки змусили його орати позиченими волами своє поле на Великдень. А якраз у цей час у сільській церкві села йшла святкова відправа. Проорав він кілька борозен, аж почув, як дзвонили дзвони в селі. Аж раптом провалилася земля у нього під ногами і поглинула грішника разом з волами. Швидко захмарилось небо, вдарила блискавка і пішов сильний дощ, такий сильний, що за кілька годин заповнив прірву водою. Так утворилось озеро, яке люди назвали Святим. А за формою берегів воно нагадує витягнутий хрест. Легенда говорить, що коли прийти до озера на Великдень, нахилитись до самої води, то можна почути вигуки селянина-грішника: “Цоб-цабе!”.

Доповнює цю легенду розповідь Барана Василя Антоновича про те, як рибалки вирішити виміряти глибину Святого. Позв’язували докупи жердини й опустили з човна у воду на середину озера. Опускали-опускали та дна не дістали. А як витягали назад, то побачили, що до кінця жердин прив’язаний хрестик. Помолились вони і всім сказали, що озеро святе.

Але як же науково пояснити природу і походження озера? На це питання дав відповідь львівський професор Самойленко, який у 60-х на початку 70-х рр.. ХХ століття займався гідрографічними дослідженнями Святого. Було встановлено, що озеро розташоване в кастовій порожнині, чим пояснюється велика глибина. А хімічний аналіз показав, що у воді є велика частка лугу. До речі, після купання в озері волосся на голові стає м’яке і шовковисте, ніби його помили шампунем.

Старожили також пригадують, що ніколи, навіть у посушливе літо, рівень води в озері не зменшувався, а вода залишалася прохолодною. Дослідження довели, що воно живиться підземними джерелами. Тріщ Г.І. пригадує, що спочатку вважали ніби Святе пов’язане підземною протокою з Дністром. Одного разу рибалки зловили в озері сома.

Здивувались вони, звідки тут сом? А потім почепили йому на шию дзвіночок і відпустили у воду. А через деякий час хтось зловив цього сома з дзвінком у Дністрі.

Багато переказів ґрунтується на тому, що Святе – єдине святе місце на довколишній місцевості (луки Болоня, луки Білі Береги), де часто до людей чіпляється блуд. І тільки, вийшовши до озера, той, кого водила нечиста сила, прозрівав і обирав правильну дорогу. Як свідчить Клим І.В., його дід заблукав перед вечором, вийшовши на пошуки своєї корови. І вже так находився, що не тримали його ноги, загубив і дорогу, і надію вибратись до ночі. Присів він і вимовив: „Гой, дійти би до Світого, а там дорога сама покажеться, пан Біг поможе!” І раптом, піднявши голову, побачив себе біля озера, а недалеко корову.

Про невпинний плин часу говорять:”Багато води витекло з тих пір...” А озеро? Його безтічні води увібрали в себе всі події, багато бачило воно на своєму віку. Але як змусити його заговорити? Тільки через вуста народу.

Розповідає Воробець Василь Данилович: „В часи Галицько-Волинського князівства йшли на Галич через Рогізно татари. І треба було їм напоїти коней і самим напитися. Знайшли озеро, можливо це було Святе. Тільки нахилилися, щоб напитися, а вода пропала. Тоді поїхали вершники до Дністра, але багато з них знайшли свою загибель у тутешніх болотах.” Дане свідчення може мати реальну основу, оскільки через Рогізно проходив найкоротший сухопутний шлях з Жидачева у Галич. У Руському (Галицько-Волинському) літопису читаємо: „...А потім прийшла рать під город [Галич] – Коломан і ляхи. І великий бій був на Кривавім Городі, і впав на них сніг [і] вони [угри і ляхи. Вище вже приводилась легенда, яка пояснює чому озеро зветься Святим. Але реалістичнішим є наступне пояснення. Відомо, що у 1387 р. польський король Владислав Ягайло надає костелові Найсвятішої діви Марії в Жидачеві село Рогізно і навколишні землі. Таке становище зберігалося до 1939 року. І.З.Швед пам’ятає, що у 20-30 рр. ХХ ст. власністю костелу було й озеро, а селянам заборонялось ловити в ньому рибу. Отже, озеро назвали Святим, бо воно належало церкві, її „святим отцям”. По сьогоднішній день Святими називають в селі тих, хто живе біля церкви.

І ще одна історія стосується нашого озера. За Польщі біля нього полюбляла гуляти пані-дідичка Гусєвська, садиба якої була у сусідньому селі Бережниця. Дуже любила вона вдивлятись у воду Святого. І от одного разу їй привиділося у воді зображення свого коханого, з яким в юності їй заборонили одружитися батьки. І кинулася пані в озеро, аж заледве врятували її слуги. І з тих пір боялася вона приїздити сюди. Було таке, чи ні, хто його знає, але люди говорять…

Ось таке озеро є біля села Рогізно Жидачівського району. „Озеро – легенда” – справедлива йому назва. І так хочеться нам усім, щоб воно залишилось символом невмирущої душі нашого народу, незамуленою скарбницею поетичної натури населення нашого краю. Нехай будуть Святими для нас тисячі озер, малих і великих рік, кришталеві джерела, ліси і поля, і вся наша Українська земля-матінка.

 

Свята криниця

Цікава легенда про одну з „святих криниць у Жидачівському районі, яка пов’язана з історією Бориницької каплички. У 1862 році місцевий священик Черницький писав: „При залізній дорозі між Бібркою і Ходоровом лежить на родючій рівнині село Бориниці Бібрського повіту (нині Жидачівського району).

Ріка Суходілка розділяє село на дві частини. Його оточують порослі лісом горбки, де працюють люди в каменоломнях або випалюють вапно. За народним переказами в старовину цю місцевість оточували темно густі бори (ліси). Звідси має походити назва Бориниці.” Якраз із цим селом пов’язана історія „святої криниці“.

Хто відкрив цілюще джерело, нема певних доказів. Є тільки народний переказ, що його відкрили дуже - дуже давно богомільні та побожні люди, побачивши на тому місці вночі світло та образ Божої Матері. Крім цього народного переказу є ще й другий, який стверджує, що на дереві при криниці літом безперервно кувала зозуля. Своїм куванням вона ніби

накликувала людей, бажаючи їм сказати: “Приходіть із вірою порятунку у Божу Матір і в чудотворні сили оздоровляючої води у цій криниці”. Тому – то названо ту криниченьку Зозулиною.

Знаходиться криниця в лісі на межі чотирьох сіл Бориничі, Илова, Ляшок і Борусова. До неї стали приходити люди з незапам'ятних часів. Ходять і дотепер, несучи до цієї чудотворної оздоровляючої води різного роду тілесні недуги. Найбільшого розголосу в околицях набрала ця криниця тоді, коли глухоніма дівчинка пастушка оздоровилась від тяжкої недуги, обливаючись водою та п`ючи воду з неї. У знак цієї події в 1863 році граф В.Борковський вибудував навпроти криниці муровану капличку, прикрашену куполом і дзвіничкою. Поряд із капличкою та криницею люди встановили фігуру Пречистої Діви. Роки приходили, поклонялись тому святому місцю доти, поки не прийшла на Західну Україну Радянська влада, яка взялась закривати церкви, а все, що залишилось в них, грабувати. Але люди не переставали ходити до каплички та джерела. Працівники правоохоронних органів неодноразово розганяли віруючих, перекривали дорогу до неї.

Одного дня фігуру Божої Матері було зруйновано й розкидано кусочками по лісу. Люди віднайшли ці кусочки, склали заново фігуру, але не могли знайти голову Пресвятої Діви. Тому одному жителю с.Боринич приснився сон. Явилась Пресвята Діва і каже: „Голова з фігури знаходиться в криниці під намулом. Піди і викопай її”. Чоловік рано встав і пішов до каплички копати. Копав копав і нічого не знайшов. На другу ніч знову приснилась Мати Божа, яка сказала: „Копай ще і найдеш”. Він знову почав копати і знайшов голову. Ще кілька разів після цього знищували фігуру Божої Матері, а капличку спалили і рештки розрівняли трактором. Але люди, які віками ходили до каплички та джерела, не змогли змиритися з такими знущаннями над святинею. І своїми силами збудували на цьому місці нову капличку, почистили криниченьку.

 

Легенда про ікону

 В легенді, як і годиться, фігурують незрозумілі з'яви високоповажним панам. Отже, кажуть, в 1646 році пані Анна Войнаковська їхала кіньми до міста Жидачева з своєї вотчини Руди. І раптом на дубі в кохавинському ліску, через який вела багниста дорога (а дуби тут ще ті, кремезні і міцні!), побачила начебто образ діви Марії (розміром 70 на 100 см, початок XVII століття, чудова копія відомого образу Марії Сніжної). Четвірка коней впала перед незрозумілою з'явою на свої кінські коліна. Анна побачила, що не все так просто. Тим більш, навколо зображення в лісі палали свічки. Вона взялася молитися, візник - теж. О диво, коні раптом витягли карету з багна!
Войнаковська розповіла про це ксьондзу. Ксьондз повів до лісу людей. Мельник Коробка заліз на дуба, щоб зняти образ - але невідомою силою був скинутий на землю, хоча не відчув болю. Більше бажаючих зняти образ не було.
Невдовзі поголос про чудернацькі події поширився краєм. Про це навіть було написано в рудецьких міських книгах. Войнаковська хутенько перенесла за допомогою місцевого пароха ікону до себе в маєток, в сусіднє містечко Руда. При чому несли шанобливо, з усіма почестями. Не на той образ напали! Розписана дошка тричі поверталася до свого улюбленого дуба, причому в першу ж ніч після перенесення.
Аж в 1680 році на місці того дуба зводять дерев'яну каплицю (там капличка стоїть і дотепер). Кошти на неї дав київський воєвода

Євстафій Виготський (теж пов'язаний з Рудою) та його дружина Тереза. Прочани клякнуть біля образу та п'ють воду з джерела біля каплиці. Львівський архієпископ Костянтин Ліпський дозволяє (хм) зняти з дуба образ, який ніхто не рухав більш як 30 років. Чудеса починають свій відлік.
Для такого образу потрібен охоронець. Для пароха поблизу зводять будинок. Невдовзі по тому неподалік (якраз десь між сучасним храмом та каплицею) будується і гарний дерев'яний костел Вознесіння Діви Марії - на кошти паломників. Відправлялося в тому храмі двічі на тиждень. Потік пілігримів не висихав ні восени, ні взимку. Так навколо образу народився новий населений пункт - село Кохавина (іноді зустрічається форма Кохавино).

 

Легенди та перекази нашого краю [Текст] // Калинець Л. Місто над ставом . – Львів : БРУК ЛТД, 1977.- 125-134.

http://eko.civicua.org/WATER/p12.htm

http://eko.civicua.org/WATER/p11.htm

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Новая секция