Басник Леся Ярославівна освіта вища бібліотечна, випускник програми “Громадські зв’язки” 2001 року, тема стажування “Бібліотечна справа”. Працює творчо на посаді провідного бібліотекаря за програмою «Центр інформаційного прориву» Жидачівської районної централізованої бібліотечної системи .

Віршує під настрій, роздумами, діалогами. Приймає активну участь у проведенні засідань літературної вітальні та інших заходів бібліотеки.

 

Слів потік матріархальний

У слів Любов, Надія, Радість

У них жіноче є начало

Але ж… Війна, Печаль і Втрата

Молімся, щоб ми їх не знали

 

Щоб туга й смуток вперемішку

Не обпалили нашу душу

Пізнати б Щастя, Сонце, Мрію

Не тільки хочу, Але й мушу

 

Хай слів потік матріархальний

Мужчини мають в арсеналі

Звитяга, Мужність, Стійкість, Впертість

Щоб з ними поряд крокували

 

А наші Затишок й Тепло

Будуть чекати їх удома

Щоби Любов, Надію й Радість

Пізнати разом після втоми

 

 

****

Все гармонійно: сум і радість,

Глибока проза, вись віршів...

Щось - механічно, щось - свідомо ,

Хто б заперечити посмів ?

І вітер віє, жорна мелять,

Земне тяжіння в небеса

Когось знов викликом покличе...

Комусь до серця ця краса.

Взаємодія й протиборство

Закони вічні і в усім...

Чи ми готові не боятись

Коли клекоче поряд грім?...

На ранок - інші краєвиди ,

Для когось райдуга зійде,

Успіх і втома , певно, друзі.

День-ніч канву життя плете .

Ми вишиваєм свої справи

Дітей, роботу і любов,

Малюєм мрії і мережим,

Щоб вишивати справи знов !

 

****

Ідем у сірому тумані,.. Що було - знаєм, Буде - ні.

Життя як кадри на екрані, чи як картинки у вікні.

Впізнати хочеться знайомих, себе з усмішкою в очах...

з пустого лиємо в порожнє , чи це омана у словах ?

Ще летимо до сходу сонця, і віру кличем в новий день ,,,

малюєм мрію.. і муркочим все нові ноти до пісень.

Та пісня з відголоском суму і туга в ній чогось бринить...

Минуле нам не повернути . А Спогад кличе: ще хоч мить /

 

 

****

День посуне в Надвечір"я, і десь їх Вечір ще чека...

Не весело , і не сумно. Лиш душа чогось черства ..

Очі в небо заглядають... і чого їм до зірок ?

Чи мене десь хтось чекає? А я йду, один ще крок...

Поміж днів - секунди сірі Лише Мрія, як вогонь

Гріє Душу, світить ніжно, Розум шепче : охолонь !

І постош на роздоріжжі , де знаків вже чітких нема...

Щось в пам"яті перебираш, та сніг присипав все. ЗИМА...

 

 

 

****

Бруньки ще сплять у чорних гілках Надіями холодних душ дерев......

Пора ця дивна із чекання: Ще не живеш... і ще не вмер....

..І крутиш голову за Сонцем Встаєш скоріше , довший день....

Хоч мудро все порозкладаєш, Чогось цвітеш.. як старий пень !

Якби то розумом збагнути : Чому душа ще так летить ?

Відчула знов весняний вітер ?... Може, лише, всього - на мить.

****

Сіль ростопить морожену воду, а як бути? На серці - лід .....

І кувалда обставин гупа, догагяє, здається, вслід.

Бачиш з подивом в тих осколках приморожена Радість, зледеніла Любов,

Лиш закута у панцер Надія , посміхається, ніби, знов...

Ти спакуєш в рюкзак Терпіння, сам заскочить Менталітет

І закинеш цю ношу за плечі, хоч з сарказмом, підеш - вперед.

При дорозі краплини з туману, посміхнуться, неначе з роси.

Не покличуть, тільки моргають, може так буде легше йти?

 

****

Хто б мені розказав: чи так буде завжди?

Я себе по краплині не зовсім роздала..

Кілька раз з каяттям говорила : прости …

І ключки троянд ще не всі позбирала…

Ох поплачу навзрид ще напишу вірші,

Але знов заховаю у них песимізм.

знов одіну фантазію зіткану з мрії,

І назад, у блудливий приманливий ліс.

Жах і сум, а площини мої роздвоїлись

Там – фантазії, мрії і навіть брехня,

Тут питання із туги: кому ж я потрібна?

Як мене, таку гадину терпить земля ?

Ну потрібна, звичайно потрібна

точно сину, чи й мужу… Ще трохи батькам.

На роботі – капець, я біжу поперед паровоза

І розчавить мене таки там ………

Запитай що чекаю ? - якось відпочити

Щоб забути все те, що було,

А вірніше, забути все те що не сталось

Хоч світило і гріло, і, навіть, пекло….

Відчуваю ? десь капля остання

вже зірвалась з гори , і летить.. і накриє.. Овва…

От тоді відпочину, тоді хтось згадає..

Потім тихо добавить : дурепа була……

Чи боюся ?: не знаю. За себе не страшно..

А всі ті що без мене ? – привикнуть якось …

І чи з тими колись у житті починала…?

Так, сама собі винна ..того й не збулось

От душа, та що віку немає, безсмертна…

Оголила всі струни і дивно бринить…

Потім в вічності чистій іще політає

І вселиться у тіло нове…. Знов на мить…..