Світлана Іванівна Корпусенко

( літературний псевдонім Лана Світ)

 

Народилася 22 листопада 1936 року, в сім’ї офіцера Червоної Армії на кордоні з Румунією в Молдавії в с. Єржово Рибницького району. Підчас війни перебувала з сім’єю в Дагестані, в евакуації.

В 1947 році повернулася до Львова з мамою та з братами і сестрами. Батько загинув в перші дні війни.

Після закінчення школи в 1952 році пішла працювати кресляркою на завод. Заочно закінчила кооперативний технікум. Вийшла заміж за військовослужбовця в 1959 році. Народила двох синів. Трохи згодом переїхала в Жидачів. Працювала 10 років вихователем в дитячому садку , 18 років була головою районної профспілки в кооперації.

На пенсію вийшла в 1995 році. Дуже любить дітей, тому почала писати спочатку дитячі вірші а згодом різну поезію. Любить займатися городництвом, прекрасно вишиває та малює.

 

МОЯ ЗЕМЛЯ

 

Люблю дивитись довго, як щораз

Заходить сонце у вечірній час,

Доки останній промінь не згасає.

Люблю, коли бузок так буйно розквітає.

Люблю, коли додому череда

У хмарі куряви з пасовиська вертає,

Як ластівки, як блискавки літають.

Люблю, як колос гнеться до землі,

Люблю, коли курличуть журавлі,

Люблю, коли зима все снігом укриває.

Люблю все те, що зветься рідним краєм.

Люблю його мабуть, як кожен з вас

Молюсь за лад його і долю повсяк час.

Хай Бог у мирі Україну зберігає.

 

МОЯ МОВА

 

На аркуші посію я слова

Так, як на ниві зерно в землю сіють.

Нехай читають їх і розуміють.

Співуча наша мова і жива.

Не вірю, що вмирає наша мова,

Що розчиняється у іншій, як в воді,

Що не говорять нею молоді.

Вона прадавня і міцна, немов діброва.

Як ваші діти матимуть своїх

І будуть їх вкладати на ніч спати,

Навчіть їх колискової співати,

Не заколисуйте зі слів чужих.

 

ВЕРБИЧЕНЬКА 

 

Дзюркотить струмок, мов питається:

„Чом дівчина ця не всміхається?”

Одинокая, білим личеньком

Притулилася до вербиченько.

Шелестить верба срібним листячком:

„ Кинь свій сум – печаль, умий личенько!”

Як вчорашній день не вертається,

Так проходить жаль улягається.

І тонка верба колихається,

А дівчина вже усміхається

Вдома краще їй бути бідною,

Ніж в чужім краю непотрібною...

 

ЛЮБОВ

 

Не думай, що сумним я став

За чарами, яких іще не знав

Смаку цілунку я ще не відчув

В твоїх обіймах я іще не був.

Не потопав в очах твоїх ясних

Кохай мене , від себе не жени.

Бо дні кохання, проминуть вони,

Усе минає у людей з роками.

Лише любов завжди живе між нами.

 

ДОЩ

 

Як грім гримить, то кажуть у народі,

Що Бозя возом возить калачі,

Як дощ іде – врожай в садку й на городі,

Нап”ються в волю і дирева і кущі.

Зазеленіє на пасовиську травиця,

Нап”ються й квіти, що зійшли так пізно

Усе живе нап”ється , як годиться

Усе розквітатиме, нехай лишень не грізно

Гримлять громи і блиска блискавиця.

 

ЄДИНА

 

Знаю стріну і знаю одначе,

Чи веселу, чи може сумну.

Ту що уявив, а не бачив

Ту що вимріяв, тільки одну.

І коли б ми з тобою не стрілись.

Ти призначена будиш мені

Щоб мені твої очі дивились

Прямо в душу веселі й ясні.

 

ЗИМА

 

Зима – красуня білолиця

Сріблястим інеєм іскриться

Снігами землю вистеляє

Усе у біле прибирає.

Розсунувши пухнасті хмари,

Сліпучим сяйвом сонця вдарить,

Блискучим світлом розіллється,

Немов радіє і сміється

Стоїть з холодною красою

Блакиті світлої якоїсь

Своїй безмежності урочій

Чарує і вбирає очі.

З морозом розкидає чари,

Співає з бурею до пари,

З шаленим вихором працює

Всі кажуть, що зима жартує.

 

2006

 

 

ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ

 

Життя – то довгая , предовгая дорога

У юності по ній вперед ідеш

Так стрімко, що не дивишся під ноги

Не думаєш, чи встоїш, чи впадеш.

Але твій шлях під Божим проведінням,

А ти ідеш по ньому до мети

В кінці дороги муки і томління,

І страх, що далі нікуди іти.

 

БОЖАЯ МАТИ

 

Вродити сина мала благу вість

І народила, і ростила, і навчала.

Як кожна мати уночі не досипала,

Коли стинавсь на ноги, ріс.

 

Коли його за вчення розп”яли

І мертвого з хреста знімали.

До ніг його у горі припадала

А материнські сльози все лились.

 

Його оплакала, бо серце не із криці

Повірила в його святую віру

І душу Богу віддала в офіру.

Його наступниця і учениця.

 

ЛЬВІВСЬКА ОСІНЬ

 

Гора замків височіє понад нами,

Парк під горою на алеї просить

Терпко кожне листя під ногами,

Як радує львів”ян ця довга осінь.

 

Стоять врочисто весело і радо

В алеях парку клени золотисті,

Так, ніби шати після маскараду

У томлено скидають жовте листя.

 

Як шкода, коли барви ці чудові

Покинуть вже осінній маскарад

І кленів факели чудові

Горіли майже цілий листопад.

 

Та безсоромно голі стануть віти,

Роздягнуті стоятимуть дерева

Згасатиме поволі жовтим цвітом

Попід замковою горою міста Лева.

 

КУРОЧКА РЯБА.

( оповідка для дітей)

 

Що давно колись було

Переповідається…

На горбочку село

Усадках ховається.

Місяць в небі – уночі ,

Вдень – яснеє сонце

Стоїть хата на кручі ,

З причілку два віконця

Там дід з бабою удвох

Живуть – поживають .

В господарстві шістьох

Курочок тримають .

Ходить й півень між курми ,

Головою крутить .

В хаті рипнуло дверми

Бабин голос чути.

Вийшла баба на поріг ,

В решеті пшеницю

Винесла і :”Ціпу – ціп!”

Кличе, як годиться.

Ось прибігло курочок

Білесеньких п”ять.

Стали похотцем зерно

У дворі клювать.

А от шостої нема

Курочки рябої.

„Піду її пошукаю,

От нема спокою!”

Пішла собі у курник

Подивитись баба.

Ізлетіла із сідала

Її курочка Ряба.

І кудаче : „Куд – куди ?”

Туди, бабо не ходи,

Я знесла яєчко

Золоте, в гніздечко!”

Заглянула в гніздо баба,

А в гнізді лежать –

Одне яйце золоте,

Білесеньких п”ять.

Взяла ті яєчка баба

Діду показала,

І золоте яйце в кухні,

На мисник поклала.

Як поклала, забулася

Пішла до роботи.

В господарстві звісно є

Щоденні турботи.

Як на гріх мишачий рід

Розвівся у хаті.

Полапки поставив дід:

                                                              „Ловіться трикляті!”

                                                              Бо ледачий кіт все спить

І мишей не ловить

Тпрусь, ледащо, тільки їсть,”-

Дід котові мовить.

Одна капосная миша

В миснику сиділа,

Хвостом яйце зачепила,

Скинула , розбила.

Діду й бабі стало гірко,

Ну а мишка – шусть у нірку.

Дід плаче, баба плаче

А курочка куд - кудакче:

„Куд – кудах, кудах, кудах,

Це ще не великий страх,

Знесу знову не простеє,

Завтра знесу – золотеє!”

Дивуються дід і баба.

„Ой хороша наша Ряба!”

Закінчила я казочку, що розповідала.

Іще одну розкажу, як Вам буде мало.