ІРИНА РОЖАНСЬКА

 

Народилася 9 лютого 1990 року в м. Жидачів Львівської обл..

В 2007 році закінчила Жидачівська ЗОШ №2.Зараз Навчається в Львівському національному університеті ім. І.Франка .

Почала писати ще з раннього дитинства. Перший свій вірш написала про святого Миколая.

В своєму доробку вже має збірку поезій „Душі моєї таємниця”.

Крім цього є учасницею багатьох літературних районних та обласних конкурсів.

Світ творчості Ірини – цікавий, захоплюючий, барвистий і повнозвукий .

У поезії Ірина прагне відтворити свої почуття, пізнати світ,

вона пише про те, що відчуває, що хвилює її юне серце...

 

з нового

Згорай...я біля тебе постою...
Та ні, дивитися не буду...
Ти втратив ще гарячу,хоч зорю,
Яка упала і побігла в люди.

Згорай,кому ж іще горіти?!
Холодне полум'я обрав.
А в зірки доля буде червоніти,
Бо ти її закрив у серця храм.

Минуть роки і будуть інші зорі-
Нові й холодні-без життя.
А ти не знатимеш,що в полі,
Заснуло і згубилось почуття.

 

Сніданок..кава..смак турботи...
Сховаюсь в ранок...ти навпроти.
Трохи світла...без туману
Й меду трохи ...для обману.

Ти йдеш на запах...поміж нас
Шукай на мапах...день погас
Ти на колінах.. і я навпроти
Тепер забила...не мої ноти.

 

Невже я так втомилась від чеснот...
І так стривожено в мовчання граю...
Ти все вже знав і погляд твій замовк,
А я стою сама,сама стою на краю.

І сніг вже не холодний..скоро літо
А де весна? Вже вкотре оминає твій поріг...
Давно пішла..й за мною линув вітер
Й доріг нема,немає вже доріг...

 

Поезія – мистецтво слова

 

О мистецтво, перед тобою я схиляюсь,

Несеш ти в дар бажаних діячів.

Поет – це той, хто музику складає

По нотах, струнах, клавішах віршів.

 

Гармонію душі лірично він малює.

У ньому вічний дух, такого не було!

«Алхімік слова», над ним Він не чаклує,

Бо Він - талант, бо Він – Рембо!

 

Печальний і стривожений поет.

У ньому дощ, туман і сутінки жевріють.

Він – геніальний Поль Верлен

Його « Мистецтво…» музика зігріє.

 

Відкрився відчай і скорбота світу

« Квіти зла» цвітуть на ньому відтепер.

Вони не вянуть, їх не можна загубити.

Вирощував в душі їх Шарль Бодлер.

 

Любов у серці, наче річка плине,

Малює память, щоб ніхто її не стер.

Під мостом «Мірабо» її потоки линуть

У вічність ту, де є Аполлінер.

 

Замріяний й цікавий цей пейзаж,

А особливо «візерунки ті, що в хмарах»

Поль Елюар – мистецтва персонаж.

Видіння дум у нього, як примара.

 

О мистецтво, перед тобою я схиляюсь!

Несеш ти в дар бажаних діячів.

Поет – це той, хто музику складає

По нотах, струнах, клавішах віршів.

 

Я знаю…

 

Я знаю дощ малює теплі ночі

І пензлями чарівної роси.

Цвіте пейзаж, а милі твої очі

Дарують мить розквітлої краси.

 

Я знаю літо свої дні рахує –

Запорошує пісками вітражі,

А він – гарячий, твій портрет малює

Це все ілюзія, це літні міражі.

 

Я знаю, що тепер уже в останнє

Загляну в тінь минулої душі.

А завтра стріне нове сонце раннє:

«Прийми цей світ, дарований тобі!»

 

МУЗИКА ПРИРОДИ

 

Музика природи

Дивна і свята.

Хоч грози, грім і десь негоди,

Це – моя жива краса.

Я люблю цю чисту річку

І потік її дзвінкий,

Й довгокосу ту смерічку –

Трепет листя голосний.

Лан – незміренно багатий,

Пахне медом і теплом.

Соловей в гаю завзятий

Тишу будить голоском.

Небо – лагідне, привітне

Усміхається до нас.

Луг – широкий в далі квітне

Самоцвітами в цей час.

І на Мить все зупинилось,

Небо хмарами вросло.

Що же сталось?Чи втомилось

Це природне джерело?

Хто тут винен? Де причина?

Зникла безвісти краса.

Винувата тут Людина,

Рай порушила вона!

І смерічка похилилась –

Не тріпоче, як колись.

Всі листочки погубились,

Ти лиш тільки подивись!

Та, що булла якось річка,

Облік втратила живий.

 

З річки лиш мутна водичка –

Мертвее тіло, шлях кривий.

Так,Людина не навчилась,

Щ ой де треба викидать,

В річку кине, те втопилось

І тому проблем не знать.

Ну, а звідки можуть знати!

Хіба ж думають вони.

Засмітити,не придбати –

Вік у брудноті живи.

Просить помочі природа,

Дуже довго вже терпить.

Де ж поділася свобода?

Поверніть прекрасну мить!

Люди добрі, схаменіться,

Тут вже й квітка не росте,

Ви навколо оберніться,

Бо зникає все живее!

Як же будем житии далі?

Скоро стане світ пустий,

Будуть сльози і печалі,

Морок поглине густий.

Тому просить милосердя:

«Люди добрі, я жива!

Я не хочу тої смерті,

Що у вир лиш поглина».

Роби висновки, Людино,

І почуй природній крик.

Зберегти життя повинен.

Вчись. Бо ти іще не звик!

 

 

Ніч без сну

 

Тремтить рука і пише ці рядочки,

В душі вирує ураган.

Не сплю ні хвильки, ані трішки

Я все ж допишу цей роман.

 

Біжать секунди і хвилини,

Проймає тіло жар пянкий,

А думка не спішить, не лине

У мозок серця хвильовий.

 

Годинник бє вже першу ночі,

А сон від мене лиш втіка.

Не можу я закрити очі,

Коли тремтить і пише ще рука.

 

Маленьке диво в маленькій людині

 

Маленьке диво в маленькій людині

Їй Господом дане життя.

Цей світлий початок живе у дитині,

А небу дарунок - зоря.

 

Маленька іскриночка в просторі синім

У неї є місце, вона не чужа

Це Бог дав потіху у кожній родині

Бо діти – це щастя, а щастя – життя.

 

Маленькі ручки тягнуться до мами,

Просять поглядом дитячим

«Ще не вмієм, ми б сказали»

Хоч сльозами часто плачем.

 

Маленьке диво в маленькій людині

Росте в цю хвилину, в цю мить

Як Богом дароване щастя дитині,

Для цього і варто на цім світі жить.

Доле моя печальная

(за твором І.Франка «Перехресні стежки»)

 

Моя доле печальная,

Зустрілись з тобою.

На хвилину прощальную,

Щоб не змило водою.

 

Я не хочу ховатись

У пітьмі чорноокій.

Вже набридло боятись,

Що біліли аж щоки.

 

Я невільниця, доленько,

Я не в золоті купана.

Мій вогонь –моя воленька,

Я пропала, не слухала.

 

І топтались по мені

Пройдисвіта ноги,

Я у долі «зеленій»

Напилась тривоги.

 

Ти не плач, моя доле,

Що кінець уже близько.

Моє серденько кволе

І душа моя низько.

 

Повернися до мене

І будем прощатись.

Збираю у себе,

Бо нема, що лишати.

 

Я тобі, моя доле,

Дарую мовчання

І заквітчане поле,

І волю в прощання.

 

Син Шекспіра

(В. Шекспір «Гамлет» )

 

Кажуть, у полоні ти безумства,

І божевіллю краю вже нема.

В душі шукаєш однодумства

Це –чиста правда, ні брехня!

 

Бо обіцяв на батьківському слові,

Що помста буде без умов.

А батько бідний, по –неволі

Так рано в вічність відійшов.

 

 

 

Відкритий простір

 

Час біжить невпинно. Так швидко, що ми вже навчилися справлятися з його темпом. Гортаю альбом дитячих фотографій, а в уяві пробігають щасливі миті мого дитинства. Такі хвилюючі й бентежні. Гляну, усміхнусь аж до сліз, але ці сльози теплі, наповненні солодкими спогадами дитинства.

А на фотографіях на мене дивиться маленька дівчинка, яка невпевнено, тендітними ніжками ступає все на нові і нові доріжки. Вони вели її у садочок, вели у перший клас, дарували перші усмішки, перші дитячі потіхи і перші щирі дрібненькі сльози. Це було дитинство, цікаве і безтурботне.

Сьогодні перший день мого дорослого життя. В душі раптом щось заворушилось. Дивно..

Але чому дивуватись? Сьогодні я ступаю на новий, ще ніким неторований шлях. Ніби радісно, проте по – дитячому боязко. Ні, ні я вже не дитина, але ще так хочеться пригорнутися до материнського плеча. Що ж час – це невблаганний пан, нам не в силах його зупинити. І ось прийшла та мить, коли треба перегорнути нову сторінку і починати писати зовсім іншу історію, з іншими героями, але головна роль залишається моєю. Хоча актриса подорослішала, її життєвий сюжет, надіюсь, буде цікавий і колоритний.

Все ще тільки починається. Доведеться багато пережити, але ми сильні, подужаємо. В нас ще гаряча кров, тому ми сповнені жагою нових починань, пригод. Ми хочемо досягти своєї мети і здійснити ті, ще з дитинства, задумані бажання. У нас все попереду, бо ж тільки ми є керманичами свого щастя. Головне повірити в себе і вдихнути цю віру у майбутнє.