Десь при дорозі пишний кущ калини,

Верба плакуча, вмитая сльозами.

Поглянь: тепер це символи Вкраїни,

Що здобувала їх собі віками.

Ти йшла крізь роки, сива Україно,

Долала тернами зарослії шляхи.

І хоч не раз була ти, рідна, у руїнах,

Та все ж тебе здолати не могли.

Татари й турки часто налітали,

Синів та дочок брали у полон,

На твої чорноземи зазіхали,

І було схоже це на довгий сон.

Були в твоїм житті бої криваві,

Ще сотні люду пані Смерть взяла.

Були і руки, мужні і жилаві,

І перемога гордо з ними йшла.

Колись стояла ти навколішках так тихо,

Що всі коліна аж до крові поздирала,

А на віку були і горе, й лихо.

Осквернена, ти зуби лиш стискала.

Не захотіла бути завше ти сестрою,

Молодшою, безправною, німою,

Бо мріяла піти із гордо зведеною головою

У сукні пишній власного покрою.

І вірний шлях для себе ти обрала,

Нехай тернистий, але тільки твій.

Соборною ти, Україно, стала,

Звелася вгору з кольорових мрій.

Ти з долею такою не змирилась,

Прокинулась і далі знов пішла.

Із крові і сльози ти відродилась,

Стражденна Україно золота.

 

Ти йшла, Вкраїно, гордою ходою,

Твій рівний хід красою чарував,

А діти твої кидались до бою,

І кожен з них сміливо захищав.

О, ні! О Україно, ти не сива!

Коса у тебе, як пшенична нива,

Вінок у тебе, як весна, красивий,

А очі, як ті зорі миготливі!

Ти незалежна, вільна і єдина,

Скінчились терни, чиста вже дорога.

О моя рідна, мила Україно,

Ти не пораниш свої босі ноги.

У тебе на майбутнє є надія,

Бо ти - народні серце і душа,

І збудеться твоя одвічна мрія:

Тут запанують спокій і краса.

У небесах будуть пливти хмарини,

А на землі цвістиме первоцвіт,

І посміхнеться серденько дитини,

Й помріє про красу прийдешніх літ.

Сама славетна, ти мужів великих породила:

І Володимира, й Богдана, Ярослава.

Хотіла б я, щоб повернулась давня слава,

Щоб України-неньки доля процвітала.

Я вірю в майбутнє твоє, Україно,

Я знаю, що ти ще колись зацвітеш,

Ти будеш, мов зірка, жадана країна

І бажану пристань для себе знайдеш.

Я вірю в майбутнє твоє, Україно,

Я знаю: розквітнеш, мов сад,

Бо в тебе найбільше багатство - людина,

А в неї немає дороги назад.

 

Вірю в майбутнє твоє, Україно !

Україно! Хто не чув, як заливаються по-елегійному поетичними трелями твої солодкоголосі солов’ї, як натхненно співають гімн свободі бурхливі води Дніпра, як дзвенить поміж зорями по-небесному прекрасна вкраїнська пісня, хто жодного разу не пірнав з головою в запашний потік смарагдових гірських лісів, хто не мріяв під зоряним шатром Твого нічного неба, хто не був закоханий у білосніжний кущ молодої калини чи у його червоняві повновиді кетяги, той не зможе зрозуміти моєї трепетної любові до Тебе.

Україно, дивна легендо, нашептана подихом свіжого вітру, напоєного ароматом свіжого сіна і польових квітів! Твоє незвичайне минуле, стрімким ходом кружляючи циферблатом сонячного годинника, на віки закарбувалося на золотих скрижалях світової історії.

Україно! Моя рожева зірнице, провіснице ясного світання надій після холодної ночі зневіри! Краплинки Твого життєдайного світла ніжною барвою світанку лягли на бліді пелюстки латаття людських душ.

Україно! Мій янголе-охоронцю, Ти огортаєш мене своїми турботливими крилами, оберігаючи від бід і нещасть, прихиляючи для мене небесний шматочок раю, вкладаючи в ласкавий поцілунок усю свою материнську любов.

***

Нічне небо, неначе океан. Таке глибоке і таке таємниче... Ясними перлинами мерехтять зорі, оповиті туманними мушлями свого сяйва, накочуються кучеряві хвилі запінених хмар, а місяць, ніби срібний човен, замріяно похитується на блакитних гребінцях цих хвиль. Пірнути б у цю незвідану далину і повернутися назад у минуле, щоб розгадати усі загадки цього дивного простору, щоб зрозуміти суть свого земного життя.

Тепла, сповнена спокоєм і напоєна медовим ароматом темрява, немов дбайлива мати, загорнула у свої обійми стомлену землю, заколисану солов’їними трелями. Свіжий вітерець виринає із смарагдових глибин невеличкого озерця і, розчісуючи срібні пасма вербових віт, летить на пошуки пригод. І ось нарешті знайшов єдине освітлене віконце, що, наче шматочок раю, осяяло грішну пітьму своїм непорочним світлом. Грайливий вітерець із щирою цікавістю притиснувся холодною щокою до освітленої шибки і ... ненароком прочинив вікно. Свіжий потік пахощів літньої ночі увірвався до душної кімнати, де сидів, заглибившись у працю, сивобородий старець. Очі його випромінювали світло, немов у них залишив відбиток зоряний Всесвіт, і водночас тепло, як іскринки далекої гірської ватри, розпаленої дружніми руками, гарячими серцями. Тривожно колихнулось полум’я маленької свічечки, що догоряла . Її тремтлива душа усім своїм єством старалась вижити, змагаючись із примхливою стихією. Глибокий вдих... І знову тиша. Така густа, що до неї можна доторкнутися руками, така важка, що серце боляче стискається під її тягарем. Втомлено ступає пергаментною стежкою перо. Його невпевнена хода і невтомні руки мудреця творять, мов неповторну скульптуру, вічність - історію, правду... А історія України схожа на могутнє дерево пізнання. Його коріння сховане глибоко під землею, злеліяне в м’яких обіймах святої годувальниці, в її пухкій чорноземній ріллі. А далі тендітним пагоном тягнеться до сонця, до небесної блакиті, росте й мужніє.

 

***

` Вогненне горно пурпурових небес проковтнуло розжарене тавро полуденного сонця. Повітря важким тягарем повисло над землею, прихиливши додолу виснажені степові трави. І ось німу тишу розсік лункий тупіт кінських копит...

Знесилені постаті стомлено рухались у даль, ледве переставляючи ноги. За ними тягнувся довгий караван нав’ючених усяким добром возів, а пильно придивившись, можна було помітити нечіткі обриси людських фігур. Їхні гучні вигуки раз у раз дзвінко розбивались об високий купол, зведений тишею. Куди мандрує цей барвистий натовп кочівників, чого шукають їхні вільні серця у цьому безлюдному краї? Невже свободи? А, може, прагнуть притулку для свого змученого тіла і втомленої душі?

Прудкокрилий шуліка, що ширяє ген понад хмарами, купаючись у небесній сині, і той спускається на землю, щоб спочити.

Тихенько потріскує вогнище. Червоні язики полум’я смачно облизуються, звиваються у танці з подихом вітру. Й до ранку жевріє невсипущий жар того багаття, палаючи живою іскринкою в грудях цих свобідних людей.

Не знаю, чому привабила їх наша земля. Можливо, тому, що і повітря, і вода, і небеса тут просякнуті волею: ти вдихаєш її й не можеш надихатися, ти п’єш її й не можеш напитися, ти молишся на неї й без неї не можеш уже жити. А, може, винна її своєрідна, особлива краса, що легким маревом манить, немов казкова оаза.

***

Чотири постаті виднілись у вранішнім тумані... Неначе витесані з каменю, немов застиглі від душевної порожнечі, вони, не рухаючись, вінчали імлисту вершину захованої в морок гори. У цій досвітній пітьмі горіли тільки їхні очі, сповнені палкого натхнення перетворити це царство диких трав, цю смарагдову пустку у величний град, у земний Едем. Три брати і сестриця їхня Либідь...

Голубою стрічкою в’ється стрімка річечка, омиваючи підніжжя трьох гір, що наче здіймаються пологими східцями у небо. І постав на цьому місці величний Київ - колиска нашої культури і науки, гаряче серце України, що б’ється в унісон з її глибоким диханням, є невід’ємною частинкою її цілісного організму. Викохав Київ у своєму батьківському лоні не одне покоління достойних синів і дочок, що піднесли Україну на міжнародний Олімп, на його захмарну вершину слави.

Шепочуть вечірню молитву пухнасті каштани, побожно схиливши свої кучеряві верхівки, і потопають в останніх відблисках рожевих сутінків, посилаючи ніжний поцілунок вечірній зорі. І снять вони могутньою державою, що розгорне свої сильні крила й білосніжним птахом полине у легкому польоті над землею, тримаючи у дзьобі ясну парость оливи - символ миру, несучи благу вість про землю обітовану - Русь. ***

Дзвенить метал... Його крижана музика бурхливою хвилею почуттів накриває з головою. Твою душу вбиває одна тільки холодна і безсердечна фальш, що своїми закривавленими руками оскверняє її незайману чистоту.

Грізно клекоче дике, нестримне полум’я, шалено вирує його буремне нутро. Його вогняні списи лоскочуть своїм вістрям небеса, обпалюють крила твоїм мріям - і вони розбиваються об твердий граніт розпеченої землі. У пекельний гул зливаються їхні безладні мелодії, вкладаючи весь свій смисл у запальне серце меткої кулі, що боляче впивається у груди... Вогнем і мечем впокорено вільну країну, пошматовано її та розтерзано, взято народ свобідний у ярмо, заковано у кайдани його знесилене тіло, проте не вбито і не поховано його велике щире серце, що б’ється у грудях, розквітаючи теплим рожевим пуп’янком мрій і сподівань на краще.

Майорить на сонці малиновий стяг... До бою рвуться козаки, загартовані крицею ворожої шаблюки, заручені із самою смертю, хитрі та безстрашні, проте навіки віддані Господньому хресту, запорожці. І ллється кров недруга ріками, вмиваючи обличчя землі своєї грішною чистотою. І п’яніють захисники вкраїнські од того кривавого бенкету та ще завзятіше рвуться до бою, напившись із повітря того незвичайного напою. Вогнем і мечем звільнено Україну з-під нелегкого ярма, зцілено її стражденне тіло, розірвано кайдани і ... знову продано у рабство зрадником, що перетворив Дніпро, який до цих пір був величним символом єдності України-Руси, на ганебно окреслений кордон між двома Українами: Правобережною і Лівобережною.

 

***

Холодна ніч... Крижаний місяць щедро ллє пригорщами срібні потоки чистого, мов кришталь, світла. Зорі ясними сльозами котяться по щоках зажуреного неба. Стихли співи дзвінкоголосих соловейків, заснули трави разом з останнім відблиском вечірньої зірниці.

Все спить... Лиш одинока постать крокує тернистою стежкою у небуття, у невідомість. То знедолена Україна мовчки торує свій шлях до волі. В руках - маля, її народ, а під серцем - крилата лебедина пісня, що ладна вирватися з грудей легкою пташкою і заколисати, огорнувши теплом свого маленького серденька, замучене „ дитятко” й понестися аж до Бога.

Свята кров гарячими, мов вогонь козацького серця, цівками скапує на землю, вишиваючи багряні візерунки. Як боляче, як тяжко йти... Та мій народ вартий цієї вишиванки на долю, на щастя! То воістину душа української жінки!

Здіймається до неба пісня й несе на своїх могутніх крилах чарівну вишивку ген-ген до раю, застеляючи веселкою свій шлях. Неначе дзвін золотоверхих церков, розляглася над усією землею дивна мелодія, а з-за хмар виринає казкова вишиванка.

***

Важко дихати, коли навколо шиї обвилася гадюкою мотузка, коли стоїш на вістрі бритви чи на краю бездонної прірви... Один непевний крок вбік стане певним кроком прямо в лабети смерті. Важко злетіти у небо, коли у тебе підрізані крила. Важко зрозуміти цей світ, коли ти похований за чотирма стінами чужих нав’язаних думок неприйнятного тобою світогляду, за яким безлика сіра маса - ідеал досконалого суспільства. Будь-який проблиск власної думки чи заперечення тогочасного ладу у цьому болотяному місиві каралися жорстокими репресіями. Хто ти такий у цій державі?! Ти - гвинтик великої і потужної ідеологічної машини, ти - частина мас, а, зрештою, ти - ніхто, ось хто ти! Але кожен щирий українець вірив у краще, адже держава, котрій напророчено таке велике майбутнє, ніби бомба уповільненої дії, яка, коли прийде слушний час, вибухне посеред натовпу веселкою і міріадами мерехтливих стразів-зірок.

***

І, здається, настав той день, коли вибухнула моя земля, бажаючи позбутись усілякої скверни, очиститись від гріхів невдячних манкуртів, котрі торгували на ній найсвятішим. Це було справжнє виверження вулкану, золотиста лава якого змітала на своєму шляху усю нечисть. Це був, безперечно, вибух - вибух сонця, яке розпалося на мільярди дрібненьких шматочків, що потрапили у душі людей, котрі вірили у щасливу долю своєї країни. Але це помаранчеве сяйво лише жевріло у серці кожного. Потрібно було, щоб воно розпалило одне велике багаття, у котрому згоріли б безчестя і неправда. І ось це сталося!

Помаранчевий бум сколихнув планету. Зірвано чорну завісу зі сцени, на якій вміло грали свої ролі бандити і злодії. Театральний шабаш під зоряним небом незалежної української держави врешті-решт закінчився. Кришталевий потік місячного сяйва змив акторський грим із їхніх зблідлих облич. Запанувала справедливість, а тому сонце заграло ще яскравішими барвами, відбиваючись у душах людей сонячними зайчиками з мільйонів промінчиків.

***

О Україно! Земле моя, непорочна святине духу людського, закладена на білому мармурі козацьких кісток, збудована із скалічених життів своїх дітей, охрещена сльозами і обмита кров’ю!

Україно! Зацькована і зневажена, замордована нелюдами пречиста мученице, століттями торувала Ти собі тернистий шлях на свою розвінчану Голгофу, щоб звести на її опаленій вершині свій тяжкий хрест, щоб умерти і знову воскреснути.

Україно... Зводила Ти до Бога свої осліплені жалем очі, змикала до болю уста, щоб не вирвався на волю гіркий крик розпачу, стискала тремтячі руки у майже фанатичній молитві, щоб не розірвалися груди від шаленого передсмертного биття розстріляного серця.

Україно! Постелили Тебе під ноги, а Ти вознеслася на небеса; Тебе розтерзали безжальні кати на шматки, а Ти зцілилася живим джерелом віри, надії та любові.

Україно, засніжена весно, замерзлий білий цвіт Твого калинового вінка не раз оживав від тепла палких сердець Твоїх відданих синів, знову вінчаючи ясне золото Твоїх кіс.

Україно, моя сивокоса ненько... Хай вічно сяють Твої волошкові очі, хай ніколи не торкне Твого усміхненого обличчя печаль, хай приносять Тобі у пригорщах пелюстки щастя Твої діти! Живи і процвітай, моя кохана нене!

Вставай, Україно! Пробуджуйся і йди! Йди до своєї мети, й нехай Тобі допоможе моя незламна віра, віра Твоєї відданої дитини! Хай здійметься до неба моя молитва й понесе на своїх могутніх крилах чарівну вишиванку, на якій червоним і чорним виписано долю мого вкраїнського народу, ген-ген аж до раю, застеляючи веселкою свій шлях. Неначе дзвін золотоверхих церков, нехай розляжеться над усією землею дивна мелодія, що нагадуватиме світові, що є таки земля обітована - Україна. Я вірю в майбутнє Твоє, Україно!

 

Мить... і над твоєю дитячою голівкою промайнули лебеді.

Скільки радості й приємного хвилювання приносить цей момент.

Здається, що несуть гуси-лебеді на крилятах щось дорогоцінне, бо

так ніжно й делікатно рухаються їхні білосніжні крила.

Але що це? Із лебединих крил, неначе з хмарки, прозорим дощем

на землю злітають спогади, солодкі, запашні, мов суниці, веселі, не-

наче бджілки-трудівниці, бурхливі, як хвильки. Невже такі дорогі

речі зберігаються у біло-голубавих пір’їнах гусенят, що, неначе пе-

люстки, скидають їх із себе, а ті летять з легкою нудьгою на зем-

лю. Невже вони не розуміють, що ця кришталева чистота так схо-

жа на мою весну, на моє сонце, на мій струмок, на садок, посаджений

моїм дідусем. Невже ні? А, може, й справді не розуміють, як легким

помахом несуть у сонячну, блакитну далечінь оту пору, коли липа

цвіте красивіше, коли гриби схожі на бравих молодців, коли усе несе

тебе у мінливу казку-дитинство! Дитинство...

А лебеді летять... Над моїм дитинством... Над моїм життям!

Коли черешня розквітає у саду

Й струмок співа мелодію гучну,

Коли на небесах цвітуть волошки голубі

І хмарки скупані у вранішній росі,

Коли вкриває землю мурава,

Злітають ніжні про любов слова,

Додому повертаються вони,

Крилатії провісники весни.

Несуть на крилах гуси-лебеді красу

Й дівочу красну пісню голосну.

А на землі малий ще чародій

Пливе на хвилях кольорових мрій,

Живе у казці, що трояндою цвіте

Та погляда на сонце золоте.

А біля нього - коник сивогривий,

І погляд вдаль його такий журливий.

Обоє в синє небо поглядають

Та лебедів очима проводжають.

Якби сказати слово, щоб вернуть

Лебедиків, що серед хмар пливуть.

Можливо, знайде книгу чарівну

Та розгадає таємницю непросту,

І повернуть додому лебедята

У рідний сад, в стареньку милу хату,

А у душі, мов квітка, оживе весна

Й дитинства зацвіте пора,

А хлопчик скаже слово чарівне

І казку, мов на крилах, поверне.

 

ГІМН ПОМАРАНЧЕВІЙ РЕВОЛЮЦІЇ

 

Коли безмовна наступає й чорна ніч,

Холодними руками обіймає душу,

То, мов кинджал торкнувся лезом пліч,

В думки влітає сон. Я з ним боротись мушу.

 

Я бачу скрізь руїни і розруху...

Нема нічого! Все життя пусте!

Кривавий слід розстріляного духу

До темноти, до безвісті веде.

 

Та що це? Бачу світло, як рятунок,

Що витягло із домовини мертву вже.

Я впевнена: воно ─ з небес дарунок,

Що дзеркало неправди розіб’є.

 

Бог чув мої молитви і благання ─

На грішну землю янгола послав.

Між правдою й оманою змагання...

Та Син небес жорстоку ніч прогнав.

 

І сонце засіяло над світами

Та освітило чесний мирний путь,

А тіні стали злими ворогами,

Проте в людей підтримки не знайдуть.

 

Нас об’єднала спільна перемога ─

Одна єдина, незабутня мить.

Хай вічно буде чистою дорога,

А сонце, наче помаранч, горить!

 

 

 

Відлітає у даль білий лебідь

І лебідку гукає свою.

Закигикала чайка у небі,

Зачепила у серці струну.

 

Вона тужить і ниє,

По обличчі стікає сльоза:

У простори чужії

Відлетіла і мати моя.

 

І летять матері-пташенята

На чужину шукати добра.

На Вкраїні зосталася хата,

А у ній те злиденне життя.

 

Я дивлюся із болем у небо

І у Бога благаю, прошу:

- Хай повернеться швидше той лебідь

І покличе матусю мою.

 

Хай Вкраїна на ноги зведеться,

Ти полегши їй долю хоч раз,

Нещаслива нехай відвернеться,

А лиш щасна хай буде у нас.

2004 р.

 

 

Говорить небо мовою дощу,

Чомусь його так добре розумію.

Шибки дзвенять мелодію сумну,

А я лише про твої очі мрію.

 

Мені скотилась по щоці сльоза,

А твоє серце навіть не відчуло...

Мене болить обпалена душа,

А небо навіть плакати забуло.

 

Залиш свій слід на білому піску,

Щоб дощ його у пам’яті зберіг.

Я разом з зливою про тебе помовчу,

Аж поки сон не переступить мій поріг.

 

Чому ти так далеко, розкажи...

Ти зник, неначе ранішній туман.

Тебе не відчуваю я тепер,

В моїх очах стривожений обман.

 

Побудь іще зі мною, не тікай,

Поговори зі мною лагідним дощем,

Залишся в моїм серці, не зникай:

Тепер в стихії болю ми живем.

 

Згадай усі несказані слова,

Забудь усі непройдені стежки,

Шукай мій ніжний голос у думках

На відстані кохання від руки.

 

 

 

Чому такий чудовий день,

Що хочеться співать пісень?

Чому і сніг сьогодні ще біліший?

Чому зірки у небі яскравіші?

Чом посеред них одна-єдина

Так сяє, мов морська перлина?

Ось в променях зорі враз непомітно

Зійшло на землю дивне світло.

Воно у кожну хату завітало

І жодної тепер не обминало,

Бо принесло з собою радісну новину:

Прийшла на світ небесная дитина.

Різдво прийшло й до мене в дім,

І стало радісно у нім,

Бо мир тут, спокій панували,

Тривогу й сум ми подолали.

І я ніколи не забуду

Та завше пам’ятати буду,

Як ми при святвечірньому столі

До Бога руки зносили свої.

Слова молитви промовляли,

Здоров'я і добра для всіх благали.

Воскова свічка мерехтіла,

Мов од лихого захистить хотіла.

Різдвяні страви парували,

Ми пампушками і кутею смакували,

А за вікном сніжило і мело,

Та в домі затишно було.

На небі ж ангели співали,

Бо радість нам нова настала:

Марія світові Христа подарувала.

Усі зраділи й заспівали,

Різдво колядками стрічали.

Я бачила: вертеп іде

Та зірку різдвяну несе.

Я чула звуки коляди,

І з гуртом так хотілось йти.

І загадала я, щоб день цей не минав,

А дух Різдва щоб завше панував.

2003 р.

 

 

 

 

 

ЖИДАЧІВ

 

О рідне місто, ти моя колиско,

Тут вперше я відчула смак життя,

До серця ти мого так близько,

Як рідний батько й матінка моя.

 

Тут вперше я поглянула на сонце ─

Блискучий диск, що втіху дарував.

Воно пускало промені в віконце,

А десь веселий цвіркунець співав.

 

Тут вперше дощик я побачила грайливий,

Що ніжно слізки з хмарок витискав,

І вітерець легенький пустотливий,

Що ці хмарини гордо розганяв.

 

Босоніж бігала безмежними лугами,

Росу збирали босі ноженята.

Я мандрувала довгими стежками,

З колосся сипались доспілії зернята.

 

Ніколи у житті я не забуду

Свій перший хліб, солодкий, запашний,

Й до смерті пам’ятати буду

Ковток води джерельної смачний.

 

Люблю тебе всім серцем і душею

І хочу, щоб ти вічно процвітало,

Та дорожу місциною тією,

Де народилась я, жила, зростала.

 

Хай зеленіють вулички твої

І квіти всюди грають кольорами,

Соборів вверх підводяться шпилі

Й сади дивують щедрими дарами.

 

Тож розцвітай, як квітка дивоцвіту,

Рости до неба й грійся під зірками,

У тебе є майбутнє ─ твої діти,

Що обніматимуть дбайливими руками.

 

Тече швидкоплинна ріка,

У неї стрімка течія.

Так плине по хвилях її

Коротка хвилина життя.

 

Здається, що довге воно,

Та швидко усе проплило.

Мов нитка обірвана, час

Із світом роз’єднує нас.

 

Чому не зупиниш його?

Чому не приструнчиш його?

Тому, що життя не кіно!

Так, не вловиме воно!

 

Життя коротке, як хвилина,

Життя мінливе, мов дитина.

Воно то плаче, то сміється...

Це вже кому і як дається.

 

Хоча життя коротким є,

Багато насолод воно дає.

Отож, живімо й повсякчас

Радіймо, що життя є в нас.

 

 

 

Життя – палаючий театр

Життя – палаючий театр,

Де смерть й розруха –

Лише довершена трагедія.

Зірки – прожектори, ландшафти – декорації,

А люди – то досвідчені актори-лицеміри.

 

Життя – палаючий театр,

Де крик і біль

Тонуть у прірві дикого захоплення,

У вибухах оплесків глядачів украй „здивованих”,

Підлеглих опіуму видуманої віри.

 

Життя – палаючий театр,

Де сльози й страх

Лиш маски в костюмованому дійстві

Під музику кислотного дощу і ядерних реакцій.

Життя – бал-маскарад, і тут нема довіри.

 

Життя – палаючий театр,

Де вічний сон в судомах –

Відпочинок від перекривленої реальності,

Де почуття – лиш необдумана комедія,

Щоб зрозуміти весь трагізм якої, ти не знайдеш міри.

 

 

 

 

- Не вбий! - казав Господь.

Та що це? Слово!

- Люби! - казало серце мудро й щиро.

Та не дотримались цієї ми основи.

Обрали лиш війну, а не дорогу миру.

Безжалісно руйнуємо природу,

Будуючи нове життя довкола.

Будуємо... І не задумуємось згодом,

Що після нас земля безплідна й гола.

Безжальні постріли лунають без упину -

І каменем летить із неба птах,

Людина ж схожа на жорстокую машину

З рушницею бездушною в руках.

А ще хтось і дуба старого зрубав,

Котрий проростав тут віками.

Невже замість серця крижину він мав,

Що ще не розтала з роками?

Хтось квіти чудові у лісі зірвав -

І місце зосталось сумне на землі.

Невже про цей біль так ніхто і не взнав?!

Не виросте ж квітка уже навесні...

Можливо, історія ця і сумна,

Але для усіх засторога вона,

Бо квіточка кожна в твоєму вінку -

Це ще один крок у безодню гірку.

2004р.

 

 

 

 

Золота підкова

 

Не одна вже сотня збігла літ,

Забулись напади Батия,

А Золота підкова ще стоїть,

Там духом старовинним віє.

 

Найбільші цвяхи у підкові тій -

Це Золочівський, Підгорецький замки,

Чудовою окрасою - Олеський замок в ній,

Бо навіть час не зміг перетворити їх в уламки.

 

У їхніх стінах чується тепло умілих рук,

Що із старих руїн створили цитаделі.

У пишних залах каблучків лунає стук...

Тепер музеї тут й картинні галереї.

 

Там мури замків відбивали ворогів,

Татари й турки звідтіля втікали.

Бувало, руйнували їх, шукаючи скарбів,

За володіння ними воювали.

 

В радянський час їх плюндрували,

Перетворивши в школи і склади,

Людей тут хворих лікували,

Стираючи історії сліди.

 

Проте складні та суперечливі часи

Підкови розламати не змогли,

Не знищили чудової краси!

Її на щастя людям зберегли.

 

Тепер на карті в вигляді підкови

Красуються зразки старовини.

Вони - історії вкраїнської основи,

Для пам’яті людської - щедрії скарби.

2002р.

 

 

 

Золота підкова ІІ

 

Із замків утворилася підкова,

Яку назвали Золотою.

Старовини історія чудова

Піднялася і стала знов стіною.

 

Ви, мов Атлант, до неба дістаєте

І краю неповторності лиш додаєте.

У вас є душі, є у вас серця,

Бо ви безсмертні, вічне в вас життя.

 

Ви є нетлінні і живі,

Вас не зламали вороги лихі.

І ми красу цю поважаєм,

Тому вас золотими величаєм.

 

Ви - Золота підкова України,

Її минуле загадкове.

Ви - пам’ять та історія Вкраїни,

Її й сьогодні диво ви казкове.

2002р.

 

 

 

Зізнання

 

У сонячному сяйві ти звелася,

Країно моя, суть мого буття,

Розкішною й крилатою здалася,

А погляд повертав життя.

Її ласкавий блиск натхнення дарував,

Не просто спалах, а палку любов.

О, може, тільки дивно чарував?

 

Мені хотілось бачить тебе знов!

О, я не знаю, що мені зробити?

Я буду вічно й вірно так тебе любити!

2004 р.

 

 

 

Книга

 

Книга - величний храм, який зводиться руками митців для того, щоб дивувати людей красою витончених форм милозвучного слова, чарівним блиском золотоверхих шпилів авторських думок, мальовничими фресками неймовірних ідей.

Книга - водоспад життя, з якого п’єш і не можеш напитися, бо цей кришталевий потік наділений неземною енергетикою, котра притягує; він міниться усіма барвами веселки, щоразу набуваючи іншого відтінку, що змінює уявлення про світ.

Книга - промінь рятівний у непроглядній пітьмі, це рука допомоги у безмежному байдужому Всесвіті.

Книга - це скарб для людських думок, бо, спостерігаючи за його красою, за сяйвом безцінних слів-самоцвітів, збагачуєшся духовно, прагнеш творити.

Книга - це ангел-охоронець, котрий своїми світлими крилами охороняє людину від лихих учинків, дає їй наснаги жити далі.

Книга - це дерево пізнання, що робить незвичні плоди, наділяючи їхньою зрілістю людські уми.

 

Привіт, дорогий мій російськомовний друже!

Я з тобою зовсім не знайома, але цей лист адресую саме тобі, бо не можу і більше не хочу мовчати, прагну поділитися з тобою тим, що давно наболіло на серці.

Подумаєш, що я божевільна ? Думай, бо й справді закохана в дощ, у його тремтливі прозорі краплини… У кожної з них є своя душа, що чарує маревом веселки на устах збентежених квітів. Закохана в зоряне небо… Люблю крокувати вночі молочним, припорошеним діамантовими іскрами шляхом у майбутнє. Люблю відчувати легкий трояндовий аромат рожевого світанку і ніжний дотик сонячного промінчика до випещеної поцілунками сну щоки. Люблю збирати перлини усмішок у пригорщі й дарувати убогим духом сяйливі шати для нужденних душ. Люблю вітер, що бентежить лискуче золото пшениць і мого волосся. Люблю солов’їв, закоханих у найтонші вигини тіла арфи і навіки захованих у незримому храмі своїх признань. Люблю щогодинні відверті сповіді годинника на вежі, до божевілля люблю оті невпинні доторки світу до мого серця…

Подумаєш, для чого тобі оця вся моя безумна писанина? Думай, та вислухай мене, дивачку у твоєму власному світі, з широко розплющеними назустріч реальності очима і звільненою від металевих замків презирства і зневаги душею. Не можу осуджувати, бо не маю на те права. Не нам дано розмальовувати захмарений купол небес новонародженими зорями та сивими кометами, не ми писатимемо свою долю, не ми обираємо рідну матір, рідну землю, рідну мову. Скажу лиш те, що кожен з нас народжується для Любові, а для неї не важливо, хто ти і що ти, її мова звучить однаково для всіх тонкими переливами дитячого сміху, солодким тремтінням голосу закоханих, трепетним гомоном дружніх голосів. Можливо, ти не зрозумієш мене, дивачку у твоєму власному світі, але зрозумій мою буремну молоду душу, бо промовляє вона до тебе мовою Любові.

Ні в якому разі не думай, що хочу тебе принизити, ні! Але чому не хочеш мене зрозуміти? Невже між нами нездоланний мур? Так, ми у вакуумі власного середовища, ми вільні і водночас такі поневолені продиктованими умовами обставин. Не знаючи нічого одне про одного, дихаємо тим самим повітрям, лічимо кроки, зроблені на тій самій землі, мріємо під тим самим стягом неба. Хіба є хоч якась твоя вина в тому, що народився ти загубленим крихітним шматочком, відірваним від великого пульсуючого серця української нації, що відколовся невидимим уламком від могутньої скелі нескореного духу українського народу, що загубився у густих травах слабеньким дотиком маленької іскринки, вихопленої з полум’я вічної ватри неспокійної української історії диким вітром-безбатченком? Хіба винен ти в тому, що вже з народження разом із рідким шовком материного молока на твоїх устах висихала солодка чужа отрута, що травила в тобі твоє істинне первинне начало?

Не можу осуджувати. Дивлюся в незайману синь очей Вкраїни. Вона простила… Простила тобі кожен твій наймізерніший гріх, кожнісіньке твоє

2

безсердечне слово, отой необдуманий плювок у чистий храм її стражденної душі, заквітчаної яблуневою біллю та барвінковою блакиттю садів, умережаної золотом перехресних стежок, вмитої прохолодою ранкових хмарин, піднесеної на вільних крилах тужливих пісень.

Не розумій мене, та хіба можеш не зрозуміти тієї мови любові, якою промовляє до тебе твоя Вітчизна.

Так, ти виріс без коріння. Його сточила дика черва інакомовства, що виїла твою знесилену душу, жорстоко розтерзала твоє хворе серце, навіки зробивши твоє „Я” безрідним і безпритульним перекотиполем, безталанним сиротою при живій матері - Вкраїні та батькові - народові.

Чи знаєш ти, що рідна мова - це потік життя, що розливається у твоїм тілі солодкою дрожжю і зривається з твоїх уст величним гімном невмирущості духу, це молот пульсу у твоїх скронях, запалених ідеями вічного руху, це… Це твоє коріння, якого ти ніколи не відчував, і ніщо не кріпило тебе до грудей твоєї рідної неньки-землі.

Подумаєш, що я божевільна. Думай, бо до божевілля люблю свою країну. Щоночі розказую їй свої найпотаємніші бажання. А вона мене слухає. І любить. Я це відчуваю…Живлюся од її джерел, найтоншими розгалуженнями своєї воістину української душі горнусь до теплих грудок ніжного родючого тіла. Я розумію її, а вона розуміє мене. Я - українка, вона - Україна. Ти - українець…Чому не усвідомиш цього?

Молюся щиро за тебе, мій друже. Звіряючи тобі таїну моєї палкої сповіді, не прошу причастя, бо знаю, що причастить мене своєю живою плоттю свята земля...

 

01.02.2007 р. З молитвою на устах

Руслана.

 

 

 

Листопад

 

Вечір... Повновиде червонощоке сонце спускається зі свого величного трону кришталевими східцями прозорих хмаринок. Наче золото, щедро ллє в різні боки пригорщі останнього тепла, розсипає ласкаві, сповнені материнської ніжності усмішки, цілує в уста замерзлу землю, голубить маківки дерев. А ліс, холодний і тривожний, плаче... Небо, ніби хвора дитина, тяжко дихає йому в спину. Крижаний подих зриває маленький сухий листочок, кружляє з ним в дивному незрозумілому танку, кидає на землю, підхоплює і несе у невідомість.

Дивлюсь у вікно, як плаче ліс, як котяться по його обличчі багряні, ніби криваві, сльози, дивлюсь, як зникають вони у небуття, а тоді з’являються все нові і нові. Цей листопад так схожий на людську долю... Людина, ніби оцей відірваний листочок, знаходиться у руках безжалісної і жорстокої фортуни, котра грається її життям, кидаючи із сторони в сторону, заносячи у незвідані світи чи просто впускаючи під ноги. Але таке життя.

 

 

 

 

 

Любій матусі

 

О рідна мамо! Ти, як птах світання,

Встаєш, як рожевіють ще хмарини,

Працюєш ти, як бджілка, спозарання

Й збираєш щастя-долю для дитини.

 

Кохана мамо, лагідна пташино!

У тебе очі ясні, наче зорі,

А вії, мов ті крила лебедині,

Ховають сльози, як вода, прозорі.

 

Твої вуста рожеві, наче квіти,

Не раз в голівку ніжно цілували.

Від цього так хотілося радіти,

А душу усі страхи обминали.

 

І руки твої повік я не забуду,

Ласкавий дотик, теплий, як весна,

Я кожну зморшку пам’ятати буду,

Де збереглися праця і краса.

 

О скільки ти для мене працювала,

Не задля себе, а для нас, дітей, жила.

Талан мій, долю у світах шукала,

Шукала без упину. І знайшла!

 

Поклін тобі низький аж до землі,

Моя ти Берегине дорога.

Усім, що маю я, завдячую тобі,

Кохана мамо, рідна, золота!

2004 р.

 

 

 

 

 

М.С.К. присвячую

Учителю! Невтомний хліборобе!

Ти сієш зерна розуму й науки,

У тебе ясні очі й серце добре,

Працюєш ти, не покладаєш руки.

 

Учителю! Могутній капітане!

Ти обминаєш в морі перешкоди.

Ти не даси звернуть із курсу нам думками,

Виводиш нас на чисті й тихі води.

 

Учителю! Пірнальнику завзятий!

На дно пливеш за перлами морськими.

Як хвиля, плин думок твоїх крилатий,

Сягає він небес й пірна в глибини.

 

Володар слова. Мова, як джерельце,

Дзюрчить, вирує, різнобарвно грає.

І серце моє, немов чисте скельце,

Науку Вашу, як промінчик сонця, відбиває.

 

Спасибі Вам за ту тендітну квітку,

Що у душі моїй Ви посадили,

За те, що, мов поранену лебідку,

Ви ніжно берегли її й любили.

 

У мене у душі була іскринка,

А Ви вогонь могутній розпалили,

Десь в глибині лежали намистинки,

А Ви в намисто поєднати їх зуміли.

 

Я дякую за ту безмежну працю,

За те, що слова й мови мене вчили.

Переживали разом ми невдачі,

Проте й перемагати нам під силу.

 

Низький поклін Вам, до землі вклоняюсь.

Здорові ж будьте, наче чистая вода.

Я щастя і удачі Вам бажаю

На многі-многі-многії літа!

2004 р.

 

Мій Франко

 

У кривавім полум’ї палає небосхил, лягаючи на землю багряною тінню світанку. Чіткі сліди ведуть на схід, туди, де воскресає сонце, де воскресне дух людський, свобідно розгорнувши свої могутні крила. Пустинею ступає Мойсей... Байдужа порожнеча... Пустеля розчарувань і зневіри, неозора могила співчуття і любові, зруйнований храм духу людського... А наше життя - лише поетичний міраж з останнім відблиском пломінкої зорі.

Так, він зумів перетворити туманну недосяжність далекого марева у казкову оазу, тяжким трудом виплекавши цей крихітний земний Едем. Кожна смарагдова травиночка зводилась до неба впевненим розчерком його пера, кожна квіточка розпускалася яскравою барвою його неординарної думки, кожен струмочок заливався чистою мелодією його дзвінкої мови. Навіть руйнівний подих часу не зумів знищити цієї незвичайної спадщини правдивої краси, що напуває своєю непередбачуваною чарівністю душевно спраглих мандрівників.

Він працею торував собі шлях до запаленого людського серця, щоб зустрітися з його гарячим дотиком, напитися з уст його пристрасної вогненної наснаги, щоб потім згоріти дотла над грішною темрявою цього світу і воскреснути зі срібного попелу, неначе той фенікс, у пам’яті людській.

Він викував зоряні сади мрій на небозводі народних дум, постелив під ноги своїй Вітчизні ясну стежку Чумацького Шляху, розкраяв ножем самовіддачі своє життя, роздавши його по шматочку духовно зубожілим, вселяючи у їх душі надію.

Прометей духу, коваль земного щастя - простий селянин, що спершу сипав зернята пшениці у грунт, а тепер сіє зерна мудрості у людські серця; той, хто ціле своє життя вчився в інших, вбираючи спрагло знання, а зараз і сам є мудрим вчителем свого народу, його обраним Мойсеєм, який воістину повірив у свою землю обітовану, запалавши над нею невгасимим смолоскипом.

Іду на життєдайне сяйво твого палкого слова, відлунюють у моїй пам’яті невтомні удари молотів завзятих творців української долі, її пристрасних каменярів. Іду до тебе, мій поете! Схиляюсь перед тобою у земнім поклоні і підношу думками велич твого духу до небес. Хочу хоч у малому наблизитись до життєдайного джерела твоєї мудрості, таланту, самозреченості в ім’я народу. Я іду до тебе, мій Франко! Як до батька іду за порадою, читаю у твоїх задуманих очах безсмертну істину: „ Ти був ковалем свого земного генія, ти зможеш змінити цей байдужий світ своїм полум’яним словом, заставиш повірити пересічного українця у землю обітовану, якою є його власна земля, його рідний край - Україна ”.

 

Небо

 

Воно таке безмежне й загадкове,

Завжди таке мінливе і чудове.

Воно, мов кришталевий купол із блакиті,

А інколи всі небеса хмарками вкриті,

Що відлітають ген в височину;

Воно, мов двері у туманну далину.

Поглянь у небо й зрозумій,

Що весь цей простір тільки твій!

2003 р.

Я поглядом сягаю синю даль...

Ось дуб стоїть міцний, як сталь.

Мов лицар, що історію стеріг,

Немов її таємний оберіг.

 

Стоїть славетний дуб

І віттячком хитає,

І думу нелегку

Стоїть собі гадає.

 

З дороги сяду відпочить

Під дубом я старим.

І ось єдина мить -

І вже шепочусь з ним.

 

- Чи пам’ятаєш ти, -

До дуба я кажу, -

Виговського часи,

За нього, ту добу?

 

- Так, пам’ятаю я, -

Шепоче дуб мені, -

Запам’ятай слова,

Що їх скажу тобі.

 

- Кажи скоріш! Бо ледь терплю!

- Кажу вже, дівчинко, кажу!

Та невеселі ці слова,

І неприємна правда ця...

 

Свою історію вже люди забувають,

Чужу, напевно, краще знають!

Чому ж забули ту старовину,

Що відбувалася у рідному краю?

 

Чому ж і мого братика забули?

- Бо, може, про Виговського й не чули?

- А це був чоловік хоробрий,

Великий, мудрий, дуже добрий.

 

Та нелюди його убили,

На сповідь навіть не пустили.

Його ім’я старались стерти,

Та не вдалось йому умерти.

 

Хоч люди мало пам’ятають,

Проте і трохи правди знають.

І він в житті сім друга має,

Котрий його ще пам’ятає .

 

Це я, мене так величають...

Зустрітися зі мною всі бажають.

Тепер прощай! Мої думки почула,

Собі ж знання безцінні роздобула.

 

І пам’ятай єдине у житті:

Історія твоя - це скарб в душі!

Й допоки в серці матимеш його,

Не зрадиш любого народу ти свого!

2003р.

 

 

 

Ноктюрн

Тремтіння спить, закутане у північ,

Ніч поховала подих в надрах снів.

Ще не прокляли тишу треті півні,

Гарячим криком розтопивши кригу днів.

 

Стікають зорі від гарячки у безодню

Й холонуть у ілюзіях страждань,

Приспавши болем мрію благородну

У космосі замовчаних бажань.

 

Мовчить трава, придавлена повітрям,

Важким, як сталь, що місяць розлива,

Збентежена вколисаним тремтінням

На пелюстках зів’ялого життя.

 

Іще лежить мій рай в кишенях буднів

Плодом спокуси хоче заманить.

Летім орбітами, мов метеори блудні,

Щоб жаром тіл мовчанку розтопить...

 

 

ПОМАРАНЧЕВЕ СОНЦЕ

 

О, катастрофа! Вибухнуло сонце!

Розсипалось на дольки золоті

Й потрапило до кожного в віконце,

І стало світлом посеред брехні!

 

Та без єдиного світила як нам жити?

А поодинці долька згасне, мов свіча.

Потрібно новий світ із сонечком створити

І вкласти в нього світлі почуття.

 

Ми разом будемо іти й рівняти гори,

А наша єдність буде в небі нам світить.

В нескореності й боротьбі утопимо ми горе,

А щирість й дружба, як вогонь, палахкотить.

 

У серці тих, що на майдані мужньо стали,

Той вічний промінець ще не погас.

Ні, там мільйони сонць заграли.

Вони - за правду! Перемог і звершень час!

 

 

Посвята

 

Великий сину України!

О славний Отче Слова!

Твої слова ─ то не руїни,

Це спадщина чудова.

 

Ось знову перелистую „Кобзар”,

І твої думи в душу западають.

І розумію я, що не усе в житті ─ товар.

Цього ж поезії Шевченкові навчають.

 

Мов грім, вогненна блискавиця,

Слова... Сильніші, ніж вогонь.

Від них побліднуть вражі лиця

Й застигне кров побіля скронь.

 

В душі надія ще жевріє,

У серці полум’я пече.

Ніхто з людей не пожаліє,

Що річка віри вже тече.

 

Тарасе! Рідний, милий брате!

У тебе дух міцний, як криця,

Поезія твоя така завзята,

Що й досі у серцях вона іскриться!

2003 р.

 

Праця і пісня - великі дві сили!

Від безмежних шелестливих пшеничних ланів аж до величних золотоверхих храмів, що сягають хмар, від родючих, вкритих щедрим урожаєм полів аж до велетенських мостів... Куди не кинь оком, то усе володіння святої Праці, бо лише її єдиними руками був збудований наш світ. Працював над його створенням і сам Господь, а згодом вклав знаряддя праці і в людські руки. Та що варта Праця без Пісні, її вічної опори і утіхи? Це два нерозлучні поняття. Так було і так буде завжди.

З давніх-давен народ правдою і вірою служив Праці, а Пісня з радістю віддавала свої сили зубожілим і нещасним людям, забираючи частину їхніх негараздів. Вона летіла в небо і там розквітала веселкою, звеселяючи людські серця і додаючи їм сил.

Так жив мій чесний і праведний народ, хоч була його стежка до щастя тернистою. Йшов він, впевнено долаючи усі перешкоди, а допомагали йому в цьому важкий, скроплений потом труд і солодка, злеліяна серцями співаночка.

Так жив мій народ. І так буду жити я... Це мій історичний обов’язок, це моя відповідальність перед обличчям моїх далеких пращурів, що творили історію для майбутніх поколінь, це спосіб мого життя. Праця і Пісня - великі дві сили! Їм я до скону бажаю служить... Струни життя у душі розбудили,

Тільки для вас мені хочеться жить.

 

У літню ніч мій сон кудись тікає,

Молочним Шляхом вирушає вдалину,

Десь ген до раю, де турбот немає,

А я в обіймах ночі не засну.

 

Колише вітер зоряну колиску,

Та місяць задрімав, немов дитя,

І спокій притуливсь до серця близько,

Мене крильми від злої долі затуля.

 

Ридає тиша, витирає сльози

Й росою губиться у шелесті трави.

За небокраєм грізно відізвались грози

І диким ревом в хмарах загули.

 

А зорепадом без упину котять хвилі,

На берег темряви злизавши тіней слід,

Лиш темний ліс, здійнявшись там, на схилі,

Сповільнив світла переможний хід.

 

Їдкий туман блакиттю огортає

Могутні плечі велетнів Карпат.

Вже перлами зірниць світанок грає,

Вітає, наче рідний брат.

 

На видноколі засвітилась кольорами

Веселка, розтривожена дощем,

Лягла містком між небом та між нами

І простяглась, неначе стежка у Едем.

 

А світ довкола самоцвітами сіяє,

Смарагди сосон зеленню горять,

Рубіни маків поле розсипає

І діамантами краплин струмки блищать.

 

І линуть в синій тиші журавлі,

Несуть на крилах мрії мого сну.

Краса пливе в квітучому човні,

Я їй думки в долоні покладу.

 

Як можу спати? Котять передзвони

Собори у захмарній глибині,

Відлунюються тони і півтони -

Вітчизни голос в серці, у мені!

 

 

УКРАЇНСЬКИЙ ВІНОЧОК

Плету віночок, квіти я вплітаю,

І кожна з них ─ то символ, оберіг,

Що в пелюстках історію ховає,

Традиції прародичів моїх.

Калина ─ символ вроди українок,

Безцінної дівочої краси.

Символ життя ─ нев’янучий барвінок,

Котрий в святковий день у дім несли.

Безсмертник ─ то здоров’я у народу,

Ромашка біла ─ ніжність, доброта,

А ружа ─ то є пишність мого роду,

Його незгасна барва чарівна.

Цвіт вишні й яблуні ─ матусина любов

Та тепла ласка рідного крила.

В далеку путь куди б ти не пішов,

Про рідний дім нагадує вона.

Де деревій ─ нескореність там, довголіття,

Де чорнобривці ─ чиста голова,

Де незабудок голубі суцвіття ─

Там довга пам’ять, вічна і тривка.

В любистку матінка дитя купала,

Щоб було гарне й вічно молоде,

І батіжечки хмелю у вінок вплітала,

Аби росло на радість мудре і гнучке.

Голубі волошки ─ то дитяча щирість,

Це людська довіра й ніжна простота.

Мак ─ то ясна думка і легка дрімливість,

Водночас печаль і болісна туга.

Цей вінок барвистий ─ символ України,

Оберіг і лікар, то знахар душі,

Це жива окраса нашої країни,

Різнобарвна пісня рідної землі.

 

 

 

 

Українські вишивка і пісня

 

Холодна ніч... Крижаний місяць щедро ллє пригорщами срібні потоки чистого, мов кришталь, світла. Зорі ясними сльозами котяться по щоках зажуреного неба. Стихли співи дзвінкоголосих соловейків, заснули трави разом з останнім відблиском вечірньої зірниці. Все спить... Лиш одинока постать крокує тернистою стежкою у небуття, у невідомість. То знедолена Україна мовчки торує свій шлях до волі. В руках - маля, її народ, а під серцем - крилата лебедина пісня, що ладна вирватися з грудей легкою пташкою і заколисати, огорнувши теплом свого маленького серденька, замучене „ дитятко” й понестися аж до Бога.

Свята кров гарячими, мов вогонь козацького серця, цівками скапує на землю, вишиваючи багряні візерунки. Як боляче, як тяжко йти... Та мій народ вартий цієї вишиванки на долю, на щастя! То воістину душа української жінки!

Здіймається до неба пісня й несе на своїх могутніх крилах чарівну вишивку ген-ген до раю, застеляючи веселкою свій шлях. Неначе дзвін золотоверхих церков, розляглася над усією землею дивна мелодія, а з-за хмар виринає казкова вишиванка, що й досі є символом незалежності нашої країни, є одним із найбільших скарбів української народної творчості.

З того часу чудові узори прикрашають національний одяг, предмети побуту тощо. А вишивка з піснею крокують разом крізь роки, вступаючи з нами у нове тисячоліття.

 

 

Мільйони років крутиться Земля,

А Сонце їй проміння посилає,

Громи і блискавки зрізають небеса ...

Наука фізика ці явища вивчає .

 

 

Моря законів , формул й відкриттів,

У їхніх хвилях спробуй не втонути!

Все із життя , і як ти б не хотів,

Науку цю повинен ти збагнути .

 

 

Закони Архімеда і Ньютона ─

Ґрунти родючі у світах науки .

Славетні відкриття Георга Ома ,

Котрий не опускав додолу руки .

 

 

У світі вічно житимуть вони ,

Бо для піднесення людини сил доклали .

Хоча б в яких століттях не жили ,

Далеко шлях нащадкам в світ проклали .

 

 

Вивчай , мій любий друже , всі предмети ,

Ти розумнішим і освіченішим будеш ,

Та придивись уважніше до світу −

І з фізики значні знання здобудеш !

 

 

 

Чому?

 

В твоїх очах тону, немов в озерах,

У них я бачу темну далину.

В блакить далеку лину, лину, лину,

Лише до тебе уві сні іду.

 

В твоїх руках я тану, мов сніжинка,

І краплею води течу кудись.

Мені здається: я в той час пушинка

І лечу то вгору, то униз.

 

Твоє волосся, мов м’яка травичка,

Котру немов позолотили,

Рум’яне, ніжне й симпатичне личко...

Й мене немов заворожили.

 

У посмішці твоїй щось ніжне й загадкове.

Усе злилось в суцільну круговерть...

Твої уста, мов пелюстки чудові,

Мої думки розбили вщент і вщерть.

 

Коли на тебе гляну - серце б’ється,

Мов звір шалений, що сидить у клітці,

Коли на тебе гляну, то здається,

Що погляд не на тобі, а на квітці.

 

Чому мені нема тепер спокою?

Чому щодня сумую за тобою?

2003 р.

 

ЧОРНОБИЛЬ

Неначе чорна зграя вороння,

Котра летить в брудному сизім димі,

Летять удаль скалічені життя,

Забувши небеса блакитно-сині.

 

І все оце Чорнобиль натворив,

Людських безжальних рук творіння.

Він безневинних тисячі згубив,

Бездушне і занедбане створіння.

 

Його ми не забули й по сьогодні,

Хоча воно і зрівняне з землею.

З такою сутністю ніхто із нас не згодний,

Але усі ми миримося з нею.

 

Проте ніхто не гляне в небеса,

Де сірий вививається туман,

Де пролітають зраджені життя,

В котрих в душі мільйони рваних ран.

 

Сумна чорнобильська земля,

Лиш в небі чути гомін вороння.

Гірчить в душі від того полину,

Що зріс у росах відчаю й жалю.

 

Я йду до тебе, Тарасе!

Десь у степах безмежних і просторих,

Мов чиста хвиля, білий кінь біжить,

Летить він по незвіданих просторах,

У грудях воля, як вогонь, горить.

 

Ходив він неприборканий, бо зроду

Ніхто його ще осідлать не зміг,

Лише Тарас з Шевченківського роду

З конем піднявся на Парнас й побіг.

 

То був кінь слова, вольного й живого,

А в Тараса в душі була зернина,

Й краса ота зачарувала так малого,

Що із зерна піднялась колосина.

 

Тоді він йшов лише стовпи шукати,

Що ясні сонце й небо підпирали,

А сам зумів коня причарувати

Думками, що в душі його палали.

 

Вони летіли, наче вірні компаньйони,

Не раз губились у блідім тумані.

Ну а Тарас вже побував в полоні,

Замучили пани й розпусні пані.

 

Він йшов крізь роки, як крізь сизі хмари,

Писав вірші, поеми, малював,

А на шляху траплялися примари,

Та він їх із терпінням обминав.

 

Були в житті поразки й перемоги,

Любов нещасна і глибокий жаль,

Та кінь й Тарас йшли твердо нога в ногу,

Позаду ж залишалась темна даль.

 

Покинув світ Тарас, та в пам’яті він вічно:

Він патріотом був й ніколи не помре.

В душі народу житиме довічно,

А слава у віках нехай зросте.

 

І ось він на портреті у задумі,

Ці темні очі дивляться на нас,

Здається, що сидить він у роздумі,

І непомітно плине тихо час.

 

Я до Тараса руки простягаю,

Лечу в далеку сиву давнину.

З Шевченком я живим порозмовляю

І розгадаю таємницю непросту,

 

Що завше буде у його очах

Гуашшю закарбована навік.

Ти приходитимеш до мене в снах,

Землі вкраїнської великий Чоловік!

2004 р.

 

Я - королева Олеськог замку

 

Коли я королевою була,

То не стояла сіра тут стіна

І темних , й хмурих мурів не було,

А все співало, грало і цвіло.

 

Смарагдами сіяло листя,

Немов коштовноє намисто,

Й роса, мов діамант безцінний.

Здавалося, що скарб оцей нетлінний.

 

У залах позолота грала

І блиском серце звеселяла.

Прикраси блимали до ночі,

Немов зіркі котячі очі.

 

І свічки вогник повсякчас тремтів,

Немов сказати щось хотів.

Колони з мармуру стояли

Й плечима небо підпирали.

 

І музика звучала в залах,

В кімнатах, навіть у підвалах.

Там білий привид танцював

І слуг, що входили в підвал, лякав.

 

А я гуляла у саду

І слухала мелодію чудну,

Та поглядом проводила я хмари.

Й здавалося мені, що то примари.

 

Сюжет жахливий поставав,

Як предок турків розбивав.

Забута давня та краса,

Оселя рідна не моя.

 

Безшумно я ввійшла до зали...

В каміні іскри ще палали,

Усе довкола навівало сум,

А в голові кружляли сотні дум.

 

 

Мов море зір, вогонь палахкотів І душу мою жаром розігрів.

Хотілося дерзати і творити,

Й життя в безлюднім замку відновити.

 

Щоб знов підземне джерело заграло

І перехожого з криниці напувало,

Щоб замок подорожніх прихистив,

Щоб повернулись ті, хто так його любив.

 

Щоб поруч був і той, кого любила я,

За кого так стражда душа моя,

Щоб замок випромінював тепло

Тоді, коли на вулиці сніжило б і мело.

 

Хтось мимохідь погляне в сад,

А там - оновлений фасад.

Я марила: прийдуть будівники -

І зміниться усе від їхньої руки.

 

Постане замок, схожий на палац із мрії,

І збудуться усі мої надії,

Шумітимуть дерев могутніх верховіття

Нащадкам казку із прадавнього століття.

2003р.