Татарин Віктор Іванович.

Народився 27 вересня 1978 року в с. Подорожне, Жидачівського району, Львівської області.

Мати – Татарин Віра Олексіївна, бухгалтер. Батько – Татарин Іван Степанович – інженер-електрик.

Навчався у Журавнівській СШ, яку закінчив з золотою медаллю у 1995 році. Того ж року вступив на Історичний факультет Дрогобицького педагогічного університету ім.. І.Я. Франка, за спеціальністю „Історія. Практична психологія”. З 1998 – 2000 рр. – голова студентського братства „Каменяр” при Дрогобицькому ДПУ ім.. І.Я. Франка.

Працював вчителем історії Жидачівської СШ № 1, помічником режисера народного театру-студії „Живчик” при районному будинку культури м. Жидачів.

Вільний художник, який цінує світ, волю Бога, і любов, якою він обдарував своїх дітей.

Він до сих пір вірить у чистоту людських почуттів та казкову реальність людського існування. „І це чиста правда.”

 

РЯТІВНИК

 

Зашуміло, склекотіло,

Здригнулися гори,

До землі лягли ліси,

Сховалися доли.

 

І затихло все довкола…

Хмари розійшлися,

Під промінням золотистим

Води полилися.

 

На узліссі лежав легінь,

Кровію стікає,

А усе життя гуцульське

Перед очей пробігає.

 

Припіднявся стомлений, сумний,

Цей горянин молодий,

Здійняв стогін у Карпати…

Не прийшли го рятувати.

 

Тільки беркут, що

Сумно кружляє…

Не той, що пазурі

В людей запускає.

 

«Жити…», - крізь скрегіт і плач

Промовили гори.

Здійнялася птиця,

Вернулася скоро.

 

І носила птаха воду,

Цілющую воду,

Черемош пересохлий

Відновився знову.

 

Відновився й збагатився,

Понісся в Карпати

Про легеня воскресіння

Всім розповідати.

 

09.01.98 р. с. Володимирі

 

 

РОЗБИТЕ КОХАННЯ

 

Був колись легінь,

Файний легінь

На всі гори зелені:

На усі Карпати,

Уподобав красну дівку –

Немож їх розєднати.

 

Уподобав милу Ксеню

Зіроньку красну,

А струнку, як та смерека,

Як мрія далека.

Що то було за кохання:

Писане і щире,

Дивувались добрі люди,

Заздрили сусіди,

І смереки шепотіли

Про оте кохання,

І флояри вигравали

Про оте бажання…

 

Та й не світить сонце довго –

Нічка наступає,

Не шепочуть вже смереки,

Флояра не грає.

 

Попускали очі люди

З полонин у доли,

Прийшла біда до гуцула –

Її відібрала.

Звав він свистом –

Та до нього

Мати не пускала.

 

Не обізвалась

Та не приходила,

Просив сльозами до себе –

Пропала дівчина.

 

Перемучив зиму люту

У горах, в колибі…

Гартував ненависть люту

За таке спасибі.

 

Прийшла весна,

Прийшла красна,

І Олеся дивна сила

З горів привела.

 

І схилилась головонька

Буйна на могилу,

Вже й не плакав,

Тілько криком

Звав свою дівчину.

 

На могилі любки свої

Стогнав він від болю,

Та й коханій, що покинув,

Віддав душу свою.

 

І виросла калина

Гожая та пишна,

І зробив він тут флояру…

Розірвалась тиша!..

 

Зіграв…

Понеслися

Мелодії в Карпати:

Про коханую дівчину,

Як не слід лишати,

Про миттєвості, надії,

Про казкові мрії,

Про смереки молодії

Та про ці події.

 

09.01.98р. с. Володимирі

 

 

СКРИПАЛЬ

 

Колись давно,

В долині річки,

Де в небо пнуться

Стрункі смерічки,

На пагорба,

У панича –

Даяла – дівчина цвіла.

Немов тополя,

А гнучка,

Як та берізка…

Ступала –

Сарна мов гірська…

Мов пава горами плила…

Була неначе діамант.

Волосся золотом лежало

На лебединій шиї,

А в очах,

Немов в джерельних озерцях,

Відбилася синява

Карпатських хмар.

Неначе неба володар

Отак Даяла виростала

Й серця легінів хвилювала.

 

Гей, гей,

В небесній марині

Шугають звуки чарівні.

Милує скрипка

Кожен слух,

Танцюють всі

На дивній полонині.

Та струни грають тій дівчині,

Котру кохає він –

Скрипаль

І пісня ллється в синю даль.

Гуля весілля парубки,

А серце рветься від туги,

Розпалює вона кохання.

Та чи здійсненне

Це бажання?..

Чи щирі мрії юнака

Прийме Далина краса?..

 

  • « Не піду за тебе, милий,

Як не станеш більше щирий,

Як не зробиш ти мені

Те, що я повім тобі.

 

Серед ночі,

Опівночі,

Як останешся один,

Ти покинь усе й прийди,

Свою вірність докажи

І зіграй тоді мені.

Потім скажу – так чи ні. »

 

Ніч чудесна,

Чиста, біла,

Сніг навколо,

Морозець,

Небо всіяне зірками,

Час єднання двох сердець.

 

Прилетів, домчав,

Хатина;

  • « Поряд я,

Даяла мила. »

Та й здригнулася струна

І мелодія плила

До віконця,

До схід сонця…

Де ж, ота, батьківська донця?..

Затремтіла скрипка,

Впала в сніг;

Із кого глузувала?..

Чом сміялася й бажала?.. –

Найжорстокіша образа.

 

Рідні гори,

Милі гори.

Світ немилий…

Очі чорні…

В піднебессі,

Серед хмар,

Він гамує дивом чар…

Серце рветься від розпуки…

Замерзають Павла руки.

 

Та й зіграв назустріч сонцю…

Ой, зіграв в останній раз…

Поплили у гори, доли

Ті, що гинуть від образ;

Поплили мелодій звуки

Про не знаную красу,

Про лебідку і смереку,

Про Даялу дорогу.

Поплили…

 

Прокляли Даялу люди…

Прокляли усе життя,

Щоб кохання не зазнала,

Щоб зівяла вся краса;

Щоб не стрівся легінь милий,

Не любив її він щиро;

Не знайшла в людей добра,

А в біді і співчуття

Ця Далина душа.

 

Дні минають, також й роки…

Йде ворожка, як мара,

На Пікуй-гору високу – місце смерті юнака.

Раз на рік,

У день образи,

Гірко сльози в низ течуть,

Та кохання, що зневажив,

Більше вже не повернуть.

Не повернеться дівчина,

Не повернеться скрипаль,

Не повернеться… а очі –

Так й завмерли в синю даль…

 

І по нині,

Поміж луки –

Чутно скрипки

Тужні звуки…

Чутно – плаче віддаля

Бідна, дівчини, душа.

 

09.01.98 р. с. Володимирі

 

 

ВІЧНЕ КОХАННЯ

 

Повій, вітре,

Повій, брате,

Розкажи но казку:

Про легеня-Прута

Та Говерлу красну…

 

Десь у горах,

В синіх долах,

Жив собі легіник.

За гнучку й струнку поставу

Прутом називався…

Жив не бідно

Й не багацько,

Але працьовито,

Та й роботи не боявся,

Вмів повеселитись…

А як нічка гори криє –

Він спішив до дому,

Де його матуся мила

Виглядає сина.

 

Забарився…

Темно… пізно…

Дорога далека…

  • «Постели гостинно ковдру,

Пригорни, смереко!..»

 

Й постелила

І укрила пахучим убранням,

Та й прийшла в-вісні дівчина…

Серце полонила.

Уся… - і очі

Сяйвом зеленіють,

І коса аж до пояса…

Сілі поряд,

Тихо гладить,

Сумно дивиться на Прута,

Щось собі співає.

Незнайомого легеня

Ніжно обіймає.

 

Очі, очі.

Як ви красні!..

Лісова царівно…

Потягнувся…

Доторкнутись…

Сон…

Аж стало слізно.

Тихо, тихо...

Тільки зірка

У небу згорає,

А на гілці дивна стрічка

Сяйвом пригортає.

 

Щезли зорі,

Зажевріло.

Сходить сонце ясне

І схиляються всі гори –

Таке воно красне.

Задивився

Та й нещувся

Як день наступає.

  • «Та тебе,

Красуне лісу,

Я ще відшукаю!»

 

 

День минув

І ясне сонце

Скотилось за гори.

Та легінь

Не йде до дому:

Сховавсь за смереку –

Чекає красуню;

Чи прийде з далеку?

 

Розтанули гори

У нічній темряві,

Розсипались зорі

У небі яскравім.

У раптово,

Як нізвідки,

Зявилась дівчина…

Підійшла вже й до смереки,

На коріння сіла,

Та й тихенько заспівала:

Трішечки тихіше,

Та небавом,

Чудна пісня, все сильніш, сильніше…

Відізвались сиві гори…

Стало веселіше.

 

Ой, незчулася,

Підкрався…

Пригорнув до себе.

  • «Хто, ти, дивная дівчино?

Не тікай від мене.»

 

  • «Говерла…»

«Говерла… Говрла..., –

Прошепотів вітер, -

Говерла…, -

Полетіло у долину,

Обняло дівчину,

Обняло, поцілувало…»

Отак повелося…

І таке кохання їхнє

По світу велося.

Кохання велике і щире

Переповнює їх серця,

Неосяжне, як те небо,

Та й не видно му кінця.

 

Та потроху перша радість

Стала забуватись –

У легеня стара мати,

А в Говерли батько:

Прокляв, єси, свою доньку

Аби не кохала, не пішла із гір до нього,

Жоною не стала.

 

Задрижали гори сиві,

Обсипалось каміння,

Застогнали проліски,

Вітром затремтіли,

Пішов гомін, дикий гомін,

Із гір у долини:

«Прокляв… про-кляв

Гірський батько

Говерлу й легеня…»

 

  • «Ой, смереко, рідна мамо,

Нема мені долі…

Занапастив, прокляв тато,

Не пустить до нього.

А без Прута я загину…

Навчи, що робити?..

Як оте кохання наше

Та й не погубити?»

Так благала. та плакала,

Під тою смереков.

Обняла та своїм гіллям

І прошепотіла…

- «Добре…, - мовила Говерла, -

Прощавай но, мила.

Прощавайте гори й ріки,

Мій голубе, Пруте…

Прощавай но, небо синє,

Усі добрі люди…

Прощавайте...»

І ступила… О, Люди!..

Земля розверзлася,

Загуло навкруги,

Страшна злива припустилась,

Вітер мов скажений

Із розгону ударявся,

Виривав дерева,

Чутно було, як кричить все:

«Пропала Говерла…»

 

А на ранок

Вщухла буря,

Ожили Карпати,

Ясне сонце піднялося…

Як не здивуватись…

Де, колись, була долина –

Виросла гора.

Аж до сонця

Білая вершина…

І вітає сонце щиро,

Всіх приворожила.

 

Тільки в Прута

Щось тривожно…

Побіг, давай звати:

«Говерло!.. Говерло!..

Де, ти?!..

Як му, тя, кохати?!..»

 

Не повернувся до людей вже,

Не прийшов до хати,

Не побачила синочка

Старенькая мати.

Тільки згодом,

Та побігла

Меж гір прутка річка,

Задивилась в чисті води

Отая смерічка.

Швидко, швидко

Понеслася між скель,

Бігла далі…

Так, неначе би боялась…

Боялася, брате,

Що не встигне розказати

Її обійняти.

 

Задивилася Говерла

В ясні води Прута,

Та й гомонять між собою

Про таке кохання,

Про таке, незнане досі,

Вічнеє кохання.

 

09 – 10.01.98 р. с. Воодимирці

 

ТРИ СИНИ

 

На полонині, серед трав,

Де пнуться в небо ясени,

Зростали в матері сини.

Разом були, як ті орли

І дужі – ніби три дуби –

Такі ж могутнії були.

 

Один – величная гора!

Собою сонце затуля;

Сягав високо, аж до хмари

І були милі му стожари;

Бродив до ночі поміж них,

Поміж смерічок молодих;

Дивився в зорі, в височінь,

Читав він мудрість поколінь.

 

Що другий син – то є світило,

Що сонцем вранішнім сходило;

То місяць є, що десь, під нічку,

Дарує двом кохання стрічку;

Він – неба велетень ясний;

Собою дужий і міцний

Усім схвильовував серця,

Собою правду сповіща.

 

А третій – третій небо синє;

Дощем він лє на полонині;

Рікою стрімко в низ біжить,

У далечінь він вітром мчить;

Він, ніби спокій й тишина;

Такий невинний, як ягня;

Та, тільки схоче, й у хвилину,

Дощем, рікою, вітром –

Сплюндрує віг сю мирну днину.

 

Оці сини, оті орли,

У краї райськім всі жили;

На обітованій землі,

Яку дарує ВІН, ТОБІ…

 

У краї дивних, красних гір!

У краї сонця, ясних зір!

У краї рік, вітрів, дощу! –

Його Вкраїною зову!

Його зову – моя Земля!

Моя Матуся дорога!

Моя, й зростають знов сини,

Твої могутнії орли!

 

02.02.98 р. м. Дрогобич

 

 

Моя маленька зоре,

Як місяць, я звертаюсь до Вас:

На дворі он весна

Вступає на престола

І обійма своїм теплом –

Народжує містерію

Цих березневих свят.

 

Сьогодні руки твої

Обернулись в квіти;

Усіх, весна, торкнулася сердець;

Теплом тобі подарував

Синочок любий

І, ти, відчула,

Що праця твоя не зійшла

Вся на нівець.

 

Сьогодні, в серці,

Спалахнула іскра

Вогню, надії, мрійності, краси

І просвітила темноту печалі!

І, звольте, приєднаюся до побажань і я,

Кохана, дівчино, моя!

 

Я, маю честь,

З днем ЖІНКИ лиш ТЕБЕ вітати,

Як матір, як коханку, як дружину!

Я, маю честь,

ТЕБЕ у личко цілувати,

І зачаровуватись тобою,

Як Дивом, моїм рідним Дивом!

З картин зійшла сьогодні, ТИ,

Щоб затремтіли,

Від величі жіночої,

Безмірні небеса.

На крилах своїх,

Тобі, у долю,

Вплітає молодість весна.

 

Тож – щастя,

Любові, тепла і уваги!

Пошани бажаю!

Бажаю, щоб ТИ

Була незрадлива, щодня була мила!

Щоб в моїх обіймах, ТИ, завжди була!

 

Від себе ж, обіцяю,

Принаймі раз в рік (Лукавлю, щодня й щосекунди!)

Щастя приносити в сімю

Повний міх!

Звертатись до ТЕБЕ –

Принцесо моя!

І тримати, не обманювати,

Свої слова!

 

А, щоб закріпити святкову угоду –

Наповнимо келихи

І випєм за вроду!

 

ТРЕМБІТА

 

Заплакала трембіта

З Бескид-гори,

Тріснула гаджуга1,

Впала до землі…

Тужно звили доли

Криком нетямущим,

Недея2 застогнала…

Людям невидющим

Стало страхітливо.

Моторошно, дико…

Трембіта ж звучала

В парі з вітросвистом.

 

Музика печалі

Краялась у грудях.

Плакав з нею легінь3,

Бо більше не буде

Такого кохання.

Забрало все минуле –

Майбутнє – страждання…

 

Обволікла негура4

Кичері5 високі,

Втуплено вдивлялись очі,

Вже не синьоокі…

Затягнулось небо,

Плов6 вдарив щосили

І хлестав водою

Обличчя змарніле…

 

Та й, ніби зумисне,

Химер добавляла

Ватра, що в негоду

Бенкет відправляла:

Палала криваво,

Жерла темінь ночі,

Відбивалась пеклом

У засмучені очі.

У такім безумстві

Вітру, трембіти та плову,

Гоц7 питав легеня:

«Сербу шос8, юначе?

Содесь душа9, небого?..»

 

Та легінь лиш мовчки

Зиркнув десь у небо,

Глянув на гаджугу,

І ступив…

 

«Кохання!.. Кохання!..

Кохання му імя!..

Кохання й страждання!..»

 

Плов далі бісився,

Вітер бив у габу10,

Трембіта оповідала

Легенду кроваву…

 

Флояра11 зі скрипкою

В парі співала,

Легіні у танці

Дівок підтопляли

І вихором неслись

У хорі, крутились,

Що й декому голови

У танці кружились.

Бубен надавав

Гуцульського такту,

Цимбали бриніли,

Бентежили всіх

І линув над горами

Веселості сміх.

Сходились у парі,

Легінь дівку торкає

І зараз, у хвилю

Її полишає.

І в вихорі – коло…

Гуцульський танок

Повторював за світом

Кожен го крок.

 

Та й знову,

Лиш чути:

- «Ґоп, ґоп!..

Ґоп, ґоп!..

Дівчино, файна

Вийди на місток.»

 

- «Ґей, га!..

Ґей, га!..

Легіню. Любий,

Я не твоя.»

 

- «Вийди, дівчино!..»

 

- «Не вільная я.»

 

- «Вийди но, любко,

Будеш моя!»

 

- «Я ж бо не вийду.

Я не піду…»

 

- «В ненька і неньки

Тебе украду!»

 

- «Чож тут робити?

Де ся подіти?..»

 

- «Тілько зо мною,

Буду тя любити…»

 

- «Ґоп, ґоп!..

Ґоп, ґоп!..»

 

- «Ґей, га!..

Ґей, га!..

Мамо, його я»

 

- «Ненько, вона вже моя.»

 

Шалено всі отак

Крутились,

То розходились,

То сходились

І кожен любку мав свою,

Для себе – її

Називав дорогою.

І тільки один

Чогось не крутився,

На дівчину свою

Чогось не дивився.

Вишукував іншу,

Котрій би співав.

Котру б до нестями

Він вірно кохав.

Вишукував її,

В білястій хустині…

 

- «Як звуть тую кралю?»

 

- «Її?..

То Хрестина.

А, що?..

Вже вподобав

І взяв си до думки?

Покинь, любий друже,

Не дібєшся ти

Тої любки.»

 

- «Не знаю?..

Зобачим…

Та ще нині вона

Заквітчає(закосичить) мене

І то знак,

Що буде моя.»

 

- «Ґей-га, ґей-га!..

Я твоя, легіню.»

 

- «Я знаю – моя.»

 

А очі вдивлялись,

У ній щось мінилось…

Пізніше бо скаже:

Що йому то наснилось.

Та тілько як танок

Підбіг до кінця,

Нечувана сила

Її повела…

І до нього.

 

- «Спасибі, дівчино.

Хто ж ти така?»

 

Не відповіла.

Зніяковівши – втекла…

 

Вже сутінки впали

На кичері високі,

Негура ховає

Гажуги стрімкі,

Вже й ватру розпалили

На горі вівчарі,

Маржинка12 до водопою

Спустилась спокійно

І котиться сонце,

Відступаючи в ніч…

Чугайстир13 полює

На здобичу свою,

Хтось когось торкає

Ніжно рукою…

Поволі стихає

День гамірливий,

Ніч насуває –

Період мінливий.

Люди ховаються

За своїм воринням14

Від містично-страхітливої,

Карпатської,

Нічної краси,

Щоб темнії сили

Заблукану душу

В ночі не звели,

Щоб не викрали

Мавки юнака,

Щоб дівку не трафив15

Чугайстир

Повний зла.

У ночі природа

Керує сама

І горе душі

Котра запізнилась:

До темряви,

В лісі,

Залишилась одна.

 

- «Дівчино, постій,

Хрестино!

Куди бо біжиш?

Темніє на дворі.

Страшно одній,

Дозволь проводити тебе.

Котику мій.

Пташці одній

Не пристало летіти,

У ночі і крука

Можна зустріти.

Постій, не тікай,

Тебе проведу…»

 

- «Не боюся,

Та он де, моя хатина.

Без тебе дійду.»

 

- «Ну хоч би с

Прийняла

Цих квітів од мене,

Як дяку за квітку

У танці.»

 

- «Для мене?

(Чудний…)

Добре, бувай,

Та тілько собі чого

Не вважай.»

 

Зо сміхом

Чкурнула в ворота свої.

 

- «Бувай!..

Ще ся здибаєм?»

 

- «Може та,

Може ні!..»

 

- «Де ж дітись тобі!» (подумав)

 

Отак, у роздумі,

Один в хвилюванні

Стояв довго легінь,

Щось мислив…

- «Ви такой є файні16

 

А далі, схопившись,

Помчав, що є духу

На Бескид-гору,

Де гоц бурмотів

Щось до ночі

І скрикнув:

- «Кохаю, кохаю

Що є мочі!..»

 

Кохає!..

Підхоплено вітром

Понеслося у гори,

А відти нечутно

Вернулось:

«Біда прийде скоро!..»

 

Нечув легінь того.

Добре мож…

На крилах кохання

Летів до дому,

На янгола схож.

 

І поснули Карпати

До ранку,

Земля в обіймах ночі

Міцно спала.

 

Потягнулись повільно

Дні Карпатські зимові

І щез з очей легеня

Живий образ любові.

Не блука жива душа

Закуреними плаями17,

Тілько вовки вили

У лісі безтямні.

Здалося, що ніби

Завмерло життя,

Горами сонними

Мелодія не витала,

Гаджуги обліплені снігом

До весни спочивали,

Лиш мерехтливі тіни

Поміж них блукали.

Не бачилась юнаку

Від стрічі той дівчина,

Котра так нахабно

Серце полонила.

 

Та тиша та була

Оманою слуху,

А зовнішній спокій –

Оманою зору,

Ожили Карпати на Різдво, до

Свого хороводу.

Шум, гамір,

Сміх, крики

І вереск по селах –

Вертепи вчащають

По гуцульських оселях.

 

Ще зранку

Сходилися хлопці й дівки

До гурту,

Співають колядки.

Одні майстрували

Химерне вбрання,

У іншому гурті

Молодь дідуха плела,

Та так готувалась,

Щоб десь по обіді

Колядувати на селі

У кожного на подвірї.

 

- «Ну, що,

Не забув, ти,

Ще дівку свою?

Казав: не чіпай бо,

Ти, вперту таку.»

 

- «Е, ні, не забув…

Надіюсь, що стріну,

А ні, то до хати

Колядувати піду.»

 

- «До нашого гурту

Не піде вона.

Гурт інший у неї,

З долішнього

Кінця села.»

 

- «Нема тут мороки,

Підемо на їх половину.»

 

- «Не гож то,

Братчику.»

 

- «Не до всіх,

Лиш до неї, в хатини ну.»

 

- «Невже хоч посватати,

Чи так, лиш ся стріти?»

 

- «Хочу на неї

Ся подивити.

Хочу поглянути

В її ясні і хитрі,

Ніби у кішки, очі.

Хочу спитати,

Чи не забула

Вона тої ночі,

Коли, як ошпарена,

До дому втекла?

Казав бо тобі,

Що буде моя.»

 

- «Е, брате,

Не грайся?..

Доля не зобачить.

Гляди, би с біди

З того не наробив,

Би з того кривда

Яка не вийшла.

Мало дівок тобі

В нашому кінці села,

Тягне тебе

Не знати куда.

Ті люди вперті,

Страх горделиві.»

 

- «Стане, брате,

На них мені сили.»

 

- «Кажуть:

Вона весела,

Компанії душа.

Але вперта

І така недосяжна,

Як Бескид-гора.

Скілько вже хлопців,

За ту дівку,

Між собов ся посварили,

А їй, хоч ти стріль,

Не для неї,

Не їй милий.

Таких ліпш не чіпати,

Їх, як Чугайстира

На плаю, слід уникати,

Бо так полонить,

Затягне й погубить,

Був чоловік і нема,

І тілько трембіта

Затрубить.»

 

- «Дуриниць не мели,

Сплюнь з язика.

Ти б краще погледів

Яка вона красна:

Не худа, як остерева18,

Та й не груба,

Як пацє19… (сміється)

А як ся сміє!..

Та по всіх Карпатах

Не знайдеш такого сміху:

Дзвінкий, ніжний, мелодійний,

Соловей проти неї –

Що козар20 неумілий.

А врода лиця?

Та проти неї

І мавка страшна.

Краса гір Карпатських

То є вона.

Без неї природа

Була б мертва.»

 

- «Такого не чув.

Та чи ти не заслаб21?

Може з розуму зїхав?

Нечистеє, кажуть,

Так зводить завжди,

Що хлоп22 вже не бачить

Нікого й нічого,

Крім якоїсь мари.

Але ні, виглядаєш

На мудро…

А може отрава?..

Не стало ще нудно,

Бо мариш?..»

 

- «Дурний, ти, замовкни,

Ходім вже до гурту.»

 

- «Ходім…

(Збожеволів

Так любити… (подумав).)

Що сталось з тобою?

Ніяк зрозуміти того не змушу,

Геть чисто приворожила

Дівка твою душу.»

 

- «Йолопе,

То коханнє…

Всього лиш коханнє…»

 

- «Здається мені,

Більш всього, на стражданнє.

Та біди і подавна

Бажати не посмію.

Підемо до неї.

Мож путнє і вийде.»

 

І покотились юрбою

Від хати до хати –

Добрих людей із

Рожденням Христа

Колядою вітати.

Співи, цілу пору

Пообідню,

Неслись з обох

Кінців села.

Аж до ночі самої,

Коляда, горами плила.

 

Зійшлись дві ватаги,

Усі обнімались,

Що ви колядували,

Тим вихвалялись.

 

- «О, адій23, би вона!..

Поглянь, Христина твоя…»

 

- «І справді, вона…

Христино!..»

 

Вона ж лиш шепнула:

«Стрінемось

Біля хатини…»

 

І знову, як вперше,

Чкурнула з дівками,

Залишивши легеня

На одинці з думками.

 

«Чи любить, чи ні?..

Чи бавиться мною?..

Чи всі такі с ти чудні?..

А, вглядим24 пізніше,

Добре, що с запросила.

Як би с не хотіла,

Так би с не просила

І, щоб я прийшов,

Не говорила.

 

Знать впав тобі в око.

Боже, на поміч прийди,

Серце її – коханим для

Мене зроби.»

 

Стих шум вертепу,

Гуляти молодь пішла,

А легеня до дівчини

Зоря, суточками, повела.

 

Знов між тих

Гаджуг знайомих

На Бескид-горі,

Де пройшли літа

Юні, молоді.

Знов спішив юнак…

Он, вже чути

Гоцу ревіння,

Що не піддався

Холоду й кризі…

Обминає його

І стежкою до низу.

Поміж гаджуг

Вже виблискує світло,

Вже поміж них

Хатину коханої видно.

Минув остереви

Снігом покриті,

Попід тин, до віконця…

Потом весь умитий,

Серце шалено

Калата у грудях:

Здається ще трохи

І вирве себе;

Руки не слухаються,

Ноги не те;

Весь обімлів,

Свідомості ледь не тратить;

Від наближеної стрічі,

Нікого й нічого не бачить.

 

- «Христино… Христино…», -

Ледь чутно шепоче, -

«Вийди, кохана,

Серце зустрічі хоче.»

 

Сонцю так жива душа

Не радіє щиро,

Як радів легінь дівчині,

Любці своїй милій.

Щось собі шептали губи,

Руки щось робили,

Очі тільки на дівчину

Собі ся дивили.

Милувався ї волоссям

І її руками,

Думкою торкався ніжно,

Впивався устами.

Від захоплення не тямив

Чи живий, чи в раю…

Потім скаже: «Про що мовив,

Ніц25 не памятаю…»

Та й де взяти тую память

Коли таке щастя:

Йому стрівся нині янгол,

Він, ніби, у казці.

Про, що мав питати,

Про, що у дівчини

Хотів ся дізнати?

І ліпив слова без складні,

Тремтячи від страху:

 

- «Я щасливий,

Що м тя26 здибав…», -

Бідний бідолахо.

 

Про музику,

Що їй милі

Гуцульські мотиви

І про квіти –

Милі ті, що

Приніс їй милий:

Троянди, темно аж червоні…

 

- «Які ж бо лагідні

Мні27 твої долоні…»

 

Згадував усе на світі:

Танець той і квіти…

 

- «В казку вірити

Не можна, -

Мовила дівчина, -

Я не вірю!..»

 

- «Як назвеш усе,

Що з нами, мила?..»

 

- «Казка?.. Я не вірю!..»

 

- «Казка, кохана дівчино!..

Казка!..

Та без любові –

Казка та загине.»

 

- «Я не знаю…»

 

- «Доведу ти,

Будеш, ти, щаслива!..

Не скінчиться казка тобі,

Моя любко, мила.»

 

- «Не кохаю я нікого,

Ніхто ми не любий.»

 

Не почув легінь

Тих слів,

Не звернув уваги,

Губи далі бо шептали.

Що її кохали.

Не почув…

Мож і на добре…

Ніхто то не знає,

Як піде то на майбутнє.

Думав – покохає…

 

- «Я люблю тя,

Дівчино, кохана!»

 

Та – два рази поцілунком

Його привітала,

Так зоставила одного…

 

Такого щасливого,

Як в ту хвилю він,

Легеня в світі не бувало.

День минув,

Ніч наступала,

В дома, легіню дівчина,

Кохана, ся снила…

Він кохає…

 

Дні зимові знов котились,

Хурделило, замітало,

Швидко вечоріло,

Пізно світало.

Знов не бачив

Любки свої.

Серце тілько мліло,

Щось не знане

І тривожне,

У грудях боліло.

Неспокій крався,

Їв із середини,

Щось нашіптував легіню,

Тривожив що днини.

 

Він, що ранку, вибігав

На стрічу до сонця:

«Доброго ранку,

Сонце красне!

Загляни в віконце

До коханої моєї,

Попести промінням,

Хай кохана усміхнеться,

Прислухається к молінням,

Де кохання прошу

У її серденька.

Здрастуй, Боже!

Вбережи кохану у світі,

Дай своєї їй, ти, сили,

Дай їй, Боже, долі,

Виваженого свого слова,

Не жити в неволі,

Котру заздрість, думка лиха,

Їй приготувала;

Боронь, Боже, щоб вона

Плачу не пізнала.

Я кохаю, тя, лебідко!»

 

І дивився в гори,

Де за гаєм смерековим,

Були рідні доли.

Ні, не бачив він хатини,

Не бачив Христини.

Тільки дим

Стелився в небо:

«Прокинулась мила,

Знать здорова,

Щось готує…

Що, кохаю, чи чує?..

Чи знає,

Що, принаймі, для мене

Є потрібною у світі?!..

Чи знаєш те, леле?..»

 

Так й спливав той

День зимовий,

Нічка гори криє,

Знову легінь додивлявся,

Що кохана діє.

Знов прощався з

Сонцем ясним,

Дякував, знов, Богу,

А потім благав у ночі

Сну міцного, для коханої,

Єдиної у світі,

Жінки бажаної:

 

«Господи,

Вбережи кохання наше;

Під свою опіку

Його забери;

Від ворожби злої

Його захисти;

Дай нам сили,

Дай любові,

Навчи, як нам жити;

Та не оставляй, серце моє,

На самоті ся гнітити;

Не забирай

Мого кохання,

Вбережи його,

Благослови його любовю

Духа свого;

Ноче, постели, коханій,

Подушку із пуху,

Навій їй сни казкові,

Як укладу духу…

 

Доброї ночі,

Моя кохана!

Доброї ночі,

Котику мій!

Я, тебе, кохаю.

Моя лебідко!

Доброї ночі,

Чарівна квітко!

Я тебе кохаю!..

Кохатиму вічно!

Допоки світить

Сонце ясне,

Допоки місяць сходить,

Допоки водами

Галилеї

Христос Ісус ходить!

Доброї ночі, кохана!

Доброї ночі, Христино!

Добраніч, кохана!

Добраніч!..»

 

І, знову, до ранку,

Щоб дим з-за гаджуг

Розгледіти на світанку.

 

Отак зима собі спливала:

Легінь кохав,

Біда не спала…

І щось тривожило юнака,

Та він не знав,

Допоки не прийшла біда…

І він не знав,

Бо лиш кохав,

Лишень її, він, в серці мав –

І в цім, перед собою,

Не брехав.

 

«Вона ще мала, -

Шепотіли гаджуги, -

Вона ще мала…

Не знає, якою цінною,

Якою правдивою,

Є любов юнака.

Вона молода ще, легіню…

Вона ще поцінує,

Та тільки, до цього,

Ще довго Черемош

Води в море виллє.

Ти лиш не збожеволій

У тому чеканні,

Зостанься, як би там не було,

Вірним до неї

У своєму коханні…

Зостанься…

Витримай розставання

І, в нагороду,

Ми подаруємо тобі кохання.»

 

Проснувся:

«Наснилось скоріше

За все…

Де ж ти, кохання моє?..

Як ти, моя мила,

Моя єдина,

Кохана, Христина?..

Де, ти, єдина?..»

 

- «А, хто він?.., -

Зашепотіли гаджуги

В ніч, коли місяць

Був повний,

Підкравшись тихенько

До дівочого сну, -

А, хто він, дівчино?..

Відкрий нам, потай,

Душу свою…»

 

Ти з ранку скажеш:

«Сон, примара.»

Але не відаючи того,

Ти в сні відповідала:

 

«Я розчарована в коханні,

Мною наказане серденько – спить.

Їм не знайти до нього шляху,

Льоду розчарувань

У нім не розтопить.

Воно вже знає

Ціну зради.

Годі вже вірить, серцю, їм

Кохатиме лиш

Як я схочу,

Як накажу я почуттям

Своїм…»

 

- «Та все таки,

Хто він тобі?..»

 

- «Мені?..

Мені однаково…

Не вірю…

Я не збираюся страждати!..»

 

- «Та він не смів

Вас ображати.

Хто він тобі?..»

 

- «Мені?..

Мене навчила зла година –

Вони обманюють серця;

Для них нема

В коханні віри,

Для них захована

Моя душа.»

 

- «Він не обманював.

То, хто він?..»

 

- «Я їх не люблю…

Я…

Стомилась я…

Стомилась, завжди

Я сама…

Стомилась зустрічати пустку,

Черстві серця,

Холодні душі…

Стомилася любить сама…

І веселитись…

Де ж та душа,

Котра мене прийма?

Де ж та людина,

Що мене,

Прийма такою, як я є?..

З усіми болями,

З усім, що маю:

Чим бідна,

Чим переповнена

Душа моя.

Хто стерпить

Погану мене,

Подякує з доброту,

За те, взамін,

Нічого не візьме,

Кохатиме мене одну?

З ким я забуду все

На світі,

Не буду силувать себе,

Лиш буду жити

І радіти,

Що щастя у мене

В світі є?..

 

Таких людей нема,

Усі байдужі.

А ту, що є,

Мені їх жаль –

Не заслужили вони

Мучитись зо мною.

Залишусь на свою

Печаль…»

 

І ти у сні – заплакала…

Така беззахисно -

Тендітна,

Маленька Квітко…

Вже стомлена боротися,

Як чоловік,

За щастя своє…

Хотілося тобі

Зостатись жінкою

З коханим…

Своїм коханим…

 

- «Та поряд він.

Хіба не бачиш?..

Коханню важкість

Не сестра.

За тебе хоче піклуватись,

Щоб жінкою щасливою

Із ним була…

То хто він?..»

 

- «Він?..

Мені?..

Цього не знає,

Та – кохання!..

Він думає,

Що не люблю,

Але за ним

Я серце рву.

Він думає,

Що я сміюся,

Що бавлюсь,

Глумлячися з нього,

Але, він, краще,

Що могло

Хоча б колись мені

Наснитись,

Не те, що збутись.

 

Він страждає,

Що я його не помічаю.

Та се для того

Лиш, що я,

Он, пробую серце відкрити,

Довірити його йому.

Я пробую, не боячись,

Любити.

Він, в мене, милий,

Він кохає,

Тому й потерпить,

Почекає,

Все зрозуміє.

Він, як я – кохає…

 

Я ще сама собі

Не вірю.

Боюсь, що то

Лишень мара,

Туман, що зникне

З ранку, темнота,

Котра сховається від дня.

 

Я втратити його боюсь.

Такого доброго й чуйного…

Тому й на нього часто злюсь

І злюсь на себе,

Замість нього.

 

Він – наймиліший

В мене в світі.

Одну, мене,

Поміж усіх жінок.

Одну, мене,

Кохає він!..

Одну, мене!

 

Та я, йому, ще

Не зізнаюсь,

Бо як признаюсь –

То умру

Від щастя, що

Сама кохаю.

Кохаю доленьку мою!

 

Лиш раз промовила

«Кохаю!..»

І наче в раю побувала,

І, що собі сама не я,

А лиш кохання…

(Я признала)

І змовчала…

 

Я бачу –

Дивиться на мене.

Кохає за те,

Що я у світі є

І хоче мене цілувати.

І я не в силі вже чекати,

Та стримую себе,

На себе, на серце кричу,

Бо як відпущу,

То згорю,

Так бо кохаю!..

 

Мій, коханий,

Ну потерпи ще

Трішки ти,

Дозволь мені

Ще підрости.

Та будь зі мною

В кожній хвилі,

Бо боязко мені одній…

Кохай, мій милий!..

 

Він – сонце!..

Він – моє життя!..

Він – доля моя!..

Він моя, моя надія!..

Мій, він, гріх!..

Моє, він, горе!..

Мій, він, сміх!..

Моє падіння й перемога!..

Він той, з яким

Щаслива я,

У, що не вірила,

Та, що знайшла

І не відпущу

Вже нікуди і ніде!..

Він – кохання,

Богом дароване мені!..

Він – мій коханий!

Ось хто він!»

 

Прокинулась,

Тобі наснилось.

Ти помолилась…

 

- «Він цього ще не дізнає.

Якби чув…

О, Господи,

Що це зі мною?..

Себе ледь не розкрила

Я зі сну…

Тепер, коханий,

І до ранку не засну.

Ледь стрималась…»

 

І, ти, лягла,

Упевнена, що таїна твоя

Зосталась ще,

До часу, в тебе…

 

Гаджуги тихо усміхнулись,

Віддали сон,

Переглянулись:

«Ми подаруємо обом кохання,

Як стримають випробування.

Ми подаруємо кохання…

А поки – спіть.»

Гаджуги повсинали,

Ждучи весни…

Зачаклували…

Кохані – спали…

 

- «Ґоп, ґоп!

Ґоп, ґоп!

Дівчино, файна,

Вийди на місток.»

 

- «Легіню, любий.

Я не твоя.»

 

- «Обманюєш, люба.

Бачу – моя.»

 

- «Не бачиш!

Не мрій…

Не твоя!..»

 

- «Не моя?..»

 

- «Не твоя

Ще сьогодні.

Ще нині сама.

Мій час не прийшов,

Як не прийшла ще весна.

Мене ще побачиш

В весільному вбранні,

Ще поцілуєш

В уста кохані.»

 

Так гомоніло…

Гуцульський танок

Повторював за світом

Кожен го крок.

 

Та легінь один

Чогось не крутився,

Закоханий, мовчки,

На любку дивився.

Дивився на красуню,

Що янголу схожа…

Дивився і краялось

Серце його…

Дивився на рідне:

«Невже все пройшло?..», -

Він думав і гнав

Ту думку від себе.

Дивився…

Заплакало небо…

Неначе в останнє

Дивився на тебе.

 

І ти веселилась,

До нього не йшла.

Поволі втрачала те,

Що сама, ще

Не зрозумівши,

Знайшла.

Забула, що в нього,

Така ж сама душа

І він теж стомився,

Як і ти, бути сама.

І йому набридли

Пусті, заскорублі,

Серця.

У нього, як в тебе,

На самоті,

З очей стіка сльоза.

Забула,

Що перед тобою,

Аж ніяк, не гора –

Людина жива,

По людському слабка.

Ти дарувала йому

Поодинокі слова,

Ще більше, тим самим,

Його добива.

А він тільки мовчки

Дивився на тебе…

Кохав…

І плакало небо…

 

- «У світі за все

Треба платити,

Тим більше –

За чисте і світле

Кохання!

Тебе колись кохали, легіню,

Ти їм за це – зраду;

Спрагла земля бажає дощу –

Їй за це зливу,

Що змива усе на шляху;

Коханій, ти, квіти,

Їй радість даруєш,

А квіти зівянуть,

Їм смерть ти готуєш;

За все потрібно платити!

Щоб щось у світі жило –

Щось потрібно згубити.

Тож – обирай!, -

Гаджуги сказали, -

Щоб жило кохання –

Твоє життя

Ми б відібрали.

Ціна висока,

Та дарунок безцінний:

Навіки для неї

Залишишся милий.

Обирай…

Ціни іншої немає.

Кохання за життя!

Йому – вічність,

А тебе забираєм.»

 

- «Але як вона одна?!..

Як же без мене?!..»

 

- «З коханням вона!..

Ти житимеш вічно

Для неї в коханні,

Тебе памятатиме вічно вона,

Вічно прибуватиме

З нею, твоя душа.

Обирай…

За найдорожче –

Найдорожче

Треба віддати,

Щоб вічно кохати!

Кохати…

Людині не вільно

Кохати і жити!..

Задля одного

Потрібно інше згубити.»

 

- «Доле! Я…

Кохана, моя!..

Без тебе життя

Є пеклом,

Не раєм…

Життя без кохання

Є відчаєм крайнім!..

Кохана!..»

Німий зірвався крик…

 

А, ти, танцювала,

Ти, веселилась…

На нього, забувшись,

Ти, не дивилась…

Ти, не зізналась,

Не повернула його…

Ти, гордість не переступила,

Не спинила його!

 

Він брів суточками

До Бескид-гори,

Кучери й недеї

Прощались із ним

Назавжди.

За вічність кохання до тебе –

Життя відбирали…

За кохання –

Дорожчої ціни не бажали!

 

І Чугайстир собі затих,

Дивився…

Дивився…

З легінем прощався.

 

Плов бив що сили

І хлестав водою

Обличчя змарніле…

 

Ватра нова,

На горі, палала,

В химерності тій

Бенкет відправляла.

Вітер бив гаджугу,

Роздирав трембіту,

Готовий забрати

За кохання – життя –

З цього світу.

 

Габи хлестали,

Розбивали скелю,

ГОЦ питав легеня:

 

«Сарбу шос, юначе?..

Кай жа28, небого?..»

 

«До Бога!.., -

Завивав вітер, -

До Бога!..»

 

Та легінь лиш мовчки

Глянув десь у небо,

Глянув на гаджугу

І ступив…

 

P/S

 

«Кохання… Кохання…», -

Трембіта ревіла.

 

- «Коханий!..»

Що віддав за кохання життя.

 

- «Моя, мила!..

Кохана моя!..»

 

27.02 – 15.03. 2003р.

с. Володимирі

1 Гаджуги – смереки.

2 Недея – дикий верх гори.

3 Легінь – хлопець.

4 Негура – туман.

5 Кичері – безлісі гори.

6 Плов – негода, дощ.

7 Гоц – водоспад.

8 Сербу шос? – як звуть? (циганська).

9 Содесь душа? – що кажеш? (циганська).

10 Габа – хвиля.

11 Флояра – сопілка.

12 Маржинка – худоба.

13 Чугайстир – злий лісовий дух у Карпатах.

14 Вориння – огорожа з деревяних лат.

15 Трафити – полонити, спіймати.

16 Файний – красивий.

17 Плай – гірська стежка.

18 Остерева – островка, деревяна палиця вбита в землю, навколо якої гуртували сіно.

19 Пацє – свиня.

20 Козар – козячий пастух.

21 Заслаб – захворів.

22 Хлоп – чоловік.

23 Адій – подивись.

24 Вглядим – побачимо.

25 Ніц – нічого.

26 Тя – тебе.

27 Мні – мені.

28 Кай жа? – куди йдеш? (циганська)