НАТАЛЯ ТРІЩ

Наталя Михайлівна Тріщ народилася 26 травня 1970 року в селі Рогізно Жидачівського району .

З дитинства почала писати вірші, римувати рядки. Перший написала в десятирічному віці. Мріяла стати вчителем . У шкільні роки друкувалася у районному часописі „Радянський шлях”.

Закінчила школу, Бродівське педучилище, Харківський державний педагогічний університет ім. Г. Сковороди . Близько 10 років працювала вчителем початкових класів у маленькій сільській школі села Журавків. Нині – методист методкабінету Жидачівського районного відділу освіти , керівник гуртка поетичного слова „ Стежинка ” при центрі творчості для дітей та молоді.

Вірші Наталії Тріщ друкувалися в районній, обласній періодиці, всеукраїнських виданнях . Це вірші для молодшого шкільного віку

( газети „Діти Марії”, „Основа ”, „Велика дитяча газета”, „Високий замок”, Журналах „Розкажіть онуку” та „Світ дитини”).

Вірші для дорослого сприймання були відзначені на всеукраїнському літературному конкурсі на здобуття премії імені І-Б Антонича і надруковані в колективному збірнику „ Привітання життя - 98” (1998рік)

Наталя Тріщ - автор книжки „Білі Бджоли” (1999 р.), в яку увійшли вірші для дітей, пізнавального посібника „Таємниці Зеленого Пана”, збірки поетичних творів „У царстві Зеленого Пана ”. Нещодавно побачила світ нова книжка поезій „Вересень-школярик”.

 

  Українцям  героям ...

Простора, багата, квітуча країна,

сильний, терплячий вкраїнський народ,

нерви, як струни, життя, як руїна,

доля нещасна. Різкий поворот......

Ми хочемо жити - не існувати,

ми - за майбутнє для наших дітей,

віра у серці, її не здолати,

ми - з перемогою в завтрашній день.

У серці держави прості мирні люди

підняли свій голос за власні права,

їх б'ють і стріляють, але не злякають,

бо дух у них сильний й надія жива.

 

Рабів до раю не пускають,

Вони потрібні на землі,

Їх у брехні й страху тримають,

Бо вигідні тупі, глухі, німі.

Ми не раби, ми хочем волі,

наш голос чує цілий світ

і пролились невинні краплі крові

вночі, і залишили болю слід.

 

Лютневий вітер шепотів весною,

вони єдналися й спішили на Майдан,

всі молоді, так мріяли про волю      

для України.  І зостались там....        

Вони хотіли іншої країни,      

як не для себе - для своїх дітей,       

щоби квітучий сад, а не руїна,       

щоби надійним був прийдешній день.                                              

Вони про це хотіли заявити,

щоб їх почули влада, президент,

що вони хочуть в своїй хаті жити.

Та тільки мить - і все пропало вщент.

І їх косили, як колосся в серпні,

і кулі на замовлення були,

кому - у скроню, а кому - у серце,

і потекли струмочки крові, потекли.

Лютневий вітер шепотів весною

у той четвер кривавий і страшний,

їх близько сотні полягли за волю,

спочинок вічний в Києві знайшли.

 

О, доле!

Дай мені волі хоч би ковток,

Вільного подиху, вільних думок.

Крила звільни ти моїм почуттям,

Простору, кольору дай моїм снам.

Вітру попутнього в мрії мої

Горіти, не тліти в буденнім вогні.

 

Мій день

 

Вмивається росами ранок,

Виводять трелі солов’ї

Я швидко вибігла на ганок

Всміхнутись сонцю і весні,

 

Всміхнутись сонцю, що вже сходить,

Весні, що встигла розцвісти.

Аж бачу на небесних конях

Прозорий ангел мій летить.

 

Спішить мій ангел ясночолий,

Щоби торкнутися душі,

Щоб день новий в дзвінкім мажорі

Співали вічності дощі.

 

Бо день цей мій. Вітання, квіти…

Я десь далеко від землі.

Мене голубить теплий вітер

П’янію свіжістю гаїв.

 

Душа співає гаму щастя

І час, здається, збив свій лік.

Мій ангеле, твій погляд ясний

В цей день щороку і повік.

 

Що таке щастя ?!

 

- Що людині для щастя треба?

- Маленький блакитний клаптик неба,

води краплину, налитий колос

і повний любові знайомий голос.

Або ще пахощі саду-розмаю

І музику барв осіннього гаю,

Або розмову у дружньому колі

І погляд ласкавий, і ніжне слово.

- Що таке щастя?

- Рецептів немає.

Воно в очах і в серці палає,

Не знає ні віку, ані кордонів

І час плине тихо у ладі мажорнім.

Здається у тілі душі мало місця,

Вже голос, не голос, а радісна пісня,

І крила, неначе уже за спиною.

Це звісно, від щастя таке ось з тобою

- Що людині для щастя треба?

- Любові й поваги до ближніх, до себе,

Віри, надії, добра і сили.

Велике мистецтво – бути щасливим.

 

 

Жінка і поезія

Поезія – це завжди неповторність

Ліна Костенко.

 

Поезія і жінка…І суть у них одна

Вони примхливі, ніжні, таємничі,

Вони радіють, плачуть, недарма

У них вуаль чарівності лягає на обличчі.

 

Краса поезії в майстерності митця,

В душевному багатстві й розмаїтті.

Вона полонить душі і серця,

Немов вишнева заметіль у квітні.

 

Краса жіноча у її очах,

В умінні молодість плекати, мов зіницю,

Нести і свята й будні на плечах

І зберегти дзеркальною душі криницю.

 

Краса поезії…Жива вона в віках,

Тремтить на струнах сонної природи.

Краса жіноча у її руках,

В розмові, поведінці її вроді.

 

Тому шануймо жінку як талант,

Вона в житті буденнім цвіт і гордість,

Проміння ласки, щастя діамант,

Бо жінка, як поезія, це завжди неповторність.

 

 

* * *

Жінка неповторна і зваблива,

Сто відтінків душі і чудовий букет,

В очах її незрима сила,

Сердець неспокій, весняний сонет.

 

То райська квітка у саду земному,

еліксир любові і життя,

Таємниця, яку ще нікому

Не вдалось розкрити до кінця.

 

Берегиня майбуття

 

Нехай святиться ім’я твоє

На всіх перехрестях життя,

Ти символ великого й світлого,

Образ любові й тепла

Ти в мужність і силу обрамлена,

Ти гартувалась в борні,

Тобою Вкраїна прославлена

Протягом сивих віків

 

Княгиня, князівна, шляхтянка,

Козачка – мати й сестра,

Воїн, митець і селянка

І берегиня свята.

 

Лягла ти молитвою щирою

В минулий і нинішній день,

Красуєшся ніжністю й силою

В акордах балад і пісень.

В спогаді тихім історії

Доля Вкраїни – твоя.

Ти – неповторна симфонія,

В тобі – майбуття.

Акація

 

Ароматом ангельським

вабить нас акація,

пахощами й солодом

нам п’янить серця.

Місячною стежкою

вперше на побачення

поспішаємо обоє –

ти і я.

На шовкові трави

ніч лягає росами,

з неба посміхаються

зорі золоті.

У тіні акації

поміж зелен-косами

розцвітають мрії

ніжні, молоді.

Від дощу весняного

і сусідських поглядів

ми ховались впевнено

у її шатро.

Почуттями ніжними

полонила молодість,

щастя через вінця

аж текло.

Всі слова несказані,

зустрічі незлічені,

білою завісою опадає цвіт.

В самоті розлукою

наші долі звінчані,

не судилось в парі нам

Залишити слід.

Ароматом ангельським

знов цвіте акація,

ніби наречена в білому вбранні.

Розійшлись навіки ми

і не має значення

місячна стежина

у душі моїй.

 

* * *

Набираю номер телефону,

А гудки тривалий діалог ведуть.

Я повторюю все терпеливо знову,

Щоби тільки голос твій почуть.

 

Я прощаю…

Я Вам прощаю слово, погляд,

Прощаю те, що Ви не поряд.

Прощаю тишу і мовчання,

Й мої нездійсненні бажання.

 

Усі приховані образи.

Прощаю я тепер і зраду.

Прощаю все і Вас звільняю,

Від себе з Богом відпускаю.

 

Мій світ

А що? І я спочинку на хвилинку.

Ліна Костенко.

 

Я тепло вкуталась думками,

Сховалась в маленький світ.

Замкнула серце я замками,

Щоб не спинити мрій політ.

Тут так приємно і затишно,

Співає у печі вогонь.

Душа тривожна і незвична

В обіймах місячних долонь.

Маленький світ в безмежнім світі,

А я лиш вічності дитя.

І мої кроки непомітні

У вічнім хаосі життя.

Я спогад в гості запросила

На чашку кави без вина.

Сльозами свою душу вмила,

Щоб вигравала, мов струна.

Замовкли ностальгійні звуки

І засіяла щастя мить.

Тут хочу я про все забути

І хоч хвилинку відпочить.

* * *

Мені здається, що мене немає

І кроки, що за мною, не мої.

О, Боже милий! Я себе шукаю

Й знайти не можу на землі.

 

Іду, блукаю в суєті буденній,

Заплутуюсь у вузлики проблем.

І допускаю помилки в доведенні

Життєвих аксіом і теорем.

 

Сонет душі

 

Я люблю самотність

і водночас боюсь її постійності.

Я люблю слухати голос тиші,

і малювати ескізи вічності.

Я люблю розмовляти серцем

і часто мріям звільняю крила.

Я хочу збудувати величний храм,

і ніби перли, збираю сили.

Я намагаюсь втекти

з клітки сірих розмов та буднів,

Я намагаюсь зносити

душевний спокій на життєвій стежині блудній.

Я мрію, щоб у храмі новім

мене просто хтось розумів.

 

Вічний плід

 

Колись в раю Адам і Єва,

Зірвавши плід із того дерева,

Що не велів Господь,

Пізнали правду і злякались,

В кущі поблизу заховались

На голос мудрого Творця

Й тремтять під тягарем гріха.

 

Тепер і ми – нащадки Єви,

Тут, на землі, а не в Едемі,

Зливаємо плоди гріха

І не здригається рука.

Лиш іноді на самоті

Тремтить душа у каятті,

А у свідомості могутній голос Бога.

Минає час і знов рука зриває плід гріха.

 

* * *

Хто з вас без гріха –

Нехай перший на неї той

Каменем кине!

Євангеліє від св. Івана

В байдужості місце коріння

І надто сильний змій спокуси.

Останні слова за Ісусом:

- Хто з вас без гріха…

Відлунням дзвону на сполох вдарило

В свідомості вухах.

Чи то від сили голосу,

Чи то від сили слова

Заворушилось серце в льодовитих оковах

Й зронило сльози сорому.

- Хіба ж ми без гріха? –

Сумління докору лишає слід в душі.

Вона – нічний метелик на вогні,

Тремтить від жаги помсти

Й прощення гріха,

Каміння поруч.

Ні. Назад лежить хода.

І так в віках…

 

В байдужості міцне коріння

І надто сильний змій спокуси.

 

* * *

Життя – театр, а люди в нім актори.

Шекспір

Життя – комедія і драма,

Життя – барвиста панорама.

Холодні відтінки й гарячі,

Один сміється, інший плаче.

Тут музика і мерседеси,

Там про злочинність пише преса,

Тут політичні йдуть дебати,

Там над дитятком плаче мати.

 

Закоханих сидить он двійко,

А тут чекають на копійку,

Тут народилася дитина,

А там – із цинку домовина.

Тут сяє щастя, як ніколи,

Там заздрості їдкі уколи.

Це тут, це там… Все одночасно:

Позичив той, цей має власне.

Життя – театр і різні ролі,

Їх вибирають людські долі.

Чи то поезію, чи драму. –

Свою життєву панораму.

                       

                       * * *

Ти знаєш, що ти людина…

В. Симоненко

Не вік і не колір волосся,

Не зріст і не погляд очей,

Не думка про те, що вдалося,

Не зведена кількість ідей.

Не чин, не посада, не слава,

Не «теплий стілець» і портфель

Збудують тобі п’єдестали

Й піднімуть на вищий щабель.

 

Лиш розум з душею єдині,

Багатий твій внутрішній світ

І думка твоя щохвилини

Не тільки про плід, а й про цвіт.

Коли допомога є щира,

Без вигоди й фальші, а так,

Коли ти з собою у мирі

І мудрість у справах й словах.

 

Тоді ти є справді людина

І місія в тебе свята.

Вона неповторна, єдина

І в цьому вся суть і мета.

 

 

 

 

 

* * *

Люблю тебе,

рідна земле моя,

Твій весняний розмай

і осіннє згасання.

Красу твою вічну

щоночі й щодня

Я відчуваю,

мов перше кохання.

 

 

* * *

Весна…

Втішає душу спів дзвінкоголосий

і вітер навмання його розносить,

п’яніє розум ароматом білим.

І ми в природи на весіллі.

Краса…

Вона такою тільки раз буває,

вже музика лунає зелен-гаєм,

вже засвітились свічки каштанів,

І ми на святі гості звані.

Ще мить…

І зашумить в природі біла злива,

весна всміхнеться поглядом щасливим,

загляне в душу, зникне непомітно.

І ми уже в обіймах літа.

 

Уже весна

А весна прийшла так несподівано!

Ліна Костенко

Лежать сніги…

Не видно ні кінця, ні краю

Тій незрівнянно білій пелені,

Де привид холоду блукає

Й рахує вже останні дні.

Дрібні сліди…

Їх вишила природа власноруч

І розгубила у заметах снігових.

Шле поцілунки сонячна каблучка,

У відповідь чекає змін нових.

Скресли льоди…

І річка потяглась під кригою крихкою,

Тренують голос непосиди-горобці.

Заплакав сніг прощальною сльозою

І миє ноги ранній ще весні.

 

Тануть сніги…

В блакиті вже купаються озера сонні,

Всміхнувся жовтим оком первоцвіт .

А я стою в зими на підвіконні

І посилаю до весни привіт.

 

 

 

Весняне

 

Пахне свіжістю орна земля навесні

І чекає погожої днини,

Щоб добірні зернята малі

В її лоно, як в пух, положили.

Пахне свіжа землиця теплом

І відлунням вчорашньої зливи,

І дзвенять золотим колоском

Пісня плуга й безмежної ниви.

 

Повінь

 

Задощило, ніби восени.

Вже й земля вологу не приймає,

Річка ,залишивши береги,

Вже спішить через село до гаю.

 

До колін дерева у воді.

І подвір’я наше, ніби острів,

Піняться краплини дощові

І туманом вкутується простір.

 

- От біда! - жаліються діди

І в задумі поглядають в завтра

- Господи, від лиха відведи

Й запали у небі сонця ватру.

 

Ще тільки серпень,,,

 

Яблуками білого наливу

Опадають рясно літні теплі дні.

Ще тільки серпень, та пелюстки жоржини

Запалюють вже осені вогні.

 

І хочеться мені їх зупинити:

Ще трішки почекайте ,ну ще мить!

Це ж тільки серпень-акорд останній літа,

Ще журавлі он міряють блакить.

 

Ще цвіркуни кохаються піснями,

Ще гречка в полі бджолами цвіте,

Зелений спокій стелиться полями,

Ще у покосах сіно золоте.

 

Ще залишились невідкладні справи.

Ще б трохи літа ,музики, краси.

Але в гармонії зелено-жовті фарби

І в просторі тривожні голоси.

 

Ще тільки серпень…Та золоту обнову

Мережать вересню останні літні дні.

Прощальна пісня в небі голубому

Забрала літо в сонячні краї.

 

 

Закохане літо

 

Задивилося літо на осінь

Теплим поглядом айстри й жоржини,

І чекає кохану у гості,

І рахує останні хвилини.

 

Вже закинуло всі свої справи,

Всі думки полонила красуне.

І шепочуть на луках отави

Стоголосим зеленим відлунням.

 

Цвіркуни спішать відспівати

Заплановані ними концерти.

І вечірнього сонечка ватра

літній день загортає в конверти.

 

І калина сміється зрадливо,

Червоніє під листям крислатим.

І проміння яскравого злива

хоче літо і осінь просватати.

 

І востаннє аж ген попід хмарами,

Над землею, дощем золоченою,

Літо в вальсі лелечими парами

Полетіло до нареченої

 

 

* * *

Ходить осінь

вулицями міста

І помітні скрізь її сліди:

В парках змовкла

музика троїста

І лягла задума на сади.

 

Сіють крони

золоте проміння,

Натягли струну рясні дощі.

Закрутилась карусель осіння

І торкнулась падолистом до душі.

 

Осіннє

 

Люблю задуму лісу золотого,

Яка ховається за сонячну вуаль,

Прозорий клаптик неба голубого

І ту замріяну осінню даль.

 

Вслухаюся у казку-невидимку,

А літо бабине гаптує теплі дні,

Каштан рахує впевнено хвилинки,

Що засинають в пам’яті на дні.

 

Читаю таємничі телеграми,

Що падолистом стеляться до ніг,

Маліє день осінній вечорами

Й запрошує тумани на нічліг.

 

Я мрію під вогнистий подих вітру

І хрезентеми сніжно-білий вальс.

Розклала осінь кольорів палітру

Й до серця кожного знаходить шлях і час.

                                      * * *

Іду по волі…Крок за кроком…

Відлуння лине ген вперед,

Ловлю осінні барви й ноти,

Ще заховались між дерев.

 

Вплітаю думи свої сірі

У золотистий листопад.

І розцвітають мої мрії

Мов навесні вишневий сад.

 

У дивовижній круговерті

Тривоги ніби не було.

В моїх долонях, як в конверті,

Лежить врятований листок

 

Музика осені

 

Тонкими пальцями холодного дощу

Писала осінь музику прощальну.

Вітри її підхоплять й понесуть

І встелять килимом багряним по асфальту.

 

Тонкими пальцями холодного дощу

До струн природи доторкалась осінь.

Журливу пісню про її красу

Плакуча верба жалісно голосить…

 

Грудень

 

Чогось ворони стали неспокійні,

Чорніє зграєю у піднебессі крик.

Вчорашній день ще був собі осінній,

А вже сьогодні непомітно зник.

 

Чи буде тепло? А чи буде студень?

Лягла задума у прийдешній день.

І підморгнув сріблястим оком грудень,

І срібло впало на трухлявий пень.

 

Мандрівка життям

 

Струмком дзвінки біжу-спішу до гаю,

Вчорашній день з-під снігу виглядаю.

І сльози весняні вмивають сонцю очі,

І серце навесні, мов пташеня тріпоче.

Іду рожевим садом ,ніби казкою,

П’янію цвітом-зеленню і ласкою,

Збираю біле диво в жмені

І трепетні цілунки до кишені,

І неповторні краєвиди – в душу.

О як тут гарно! Та спішити мушу.

Спочину в літа медовим покосом

Душа бринить, мов пісня стоголоса.

І я шукаю голубу хмаринку.

Свою кохану ,милу половинку.

Іду квітучим лугом, ніби казкою,

П’янію цвітом –зеленню і ласкою,

Збираю літні пахощі у жмені,

Й гарячі поцілунки-до кишені

І росяні світанки в душу.

О, як тут гарно, та спішити мушу.

Росою осінь між квіток іскриться,

Шукаю вчора у багрянім листі,

Що відлетіло піснею журливою

Й мене торкнулось легкою павутиною.

Іду багряним лісом, ніби казкою,

П’янію неповторністю і ласкою,

Збираю щастя золоте у жмені

І поцілунки прохолоди до кишені,

Казкові краєвиди в душу.

О, як тут гарно ,та спішити мушу.

Іду по золоту у срібні сніговії

І все минуле застеляє іній,

Пройшлось крізь весну, літо, осінь

І вже зима запрошує у гості.

Іду тунелем сніговим ,мов казкою,

П’янію кришталевою красою, ласкою,

Збираю дні-сніжинки в жмені

І поцілунки спогаду в кишені,

Тепло родинного багаття в душу.

І тут, напевне, зупинитись мушу.

 

 

 

 

 

 

 

Спогад

 

Вишиває роки у гаю зозуля

І вчорашній жолудь листом шелестить,

Стежку у дитинство і у сні знайду я

І у серці спогад тихо забринить.

 

Забринить про школу, про весну і юність,

Про оцінку першу і останній вальс,

Трепетні сльозини на обличчях в друзів

Повертають роки знову в рідний клас.

 

Оживуть картини рідні і далекі,

Знову шкільний дзвоник у душі співа.

І дитинство, й юність понесли лелеки,

Залишили з нами спогад і слова.

                                  * * *

Вересневі ранки пишуть тиху повість

Молодої долі в золотій імлі.

Коригує вчитель у незвичній прозі

Розумом і серцем на святій землі.

 

Сіє по краплині мудре, вічне слово,

Поливає рясно щедрістю душі.

І крізь роки гріє погляд волошковий,

І летять у далеч юності ключі.

 

Осанна першій вчительці

 

Срібна нитка бабиного літа

Відпочити в коси прилягла,

Але посмішка така привітна

Й очі повні ласки і тепла.

Дрібні зморшки на руках й обличчі

І на плечі налягли літа,

Відшуміли білим цвітом вишні,

Вже хвилюють золоті жита.

Ніби вчора тепла, щедра осінь

Яблука рум’янила в садку,

А ми ,учні ,ну ще діти зовсім

Літери виводили в рядку.

Ти, мов ангел ,нас охороняла

На тій стежці, що вела до знань,

Тебе всі ми маті р назвали

Й досі називаєм без вагань.

Ти живеш у наших добрих справах,

Твоє мудре слово дало плід.

Це воно нам сили додавало,

Крила гартувало у політ.

Ти любов роздала по краплині,

На вівтар у храмі пізнання

Ти поклала молодість. А нині

Квіти і поклін тобі ,подяка й визнання.

 

Легенда

 

В оксамиті зоряних віків

Стрий – ріка нам шле привіт карпатський

І легендою між парків і садів

Квітне місто – рідний нам Жидачів.

Тій легенді кілька сотень літ,

Древній Удеч перша її згадка.

Тут коріння роду і нащадків цвіт,

Тут історія живе в загадках.

На гербі – життєва таїна,

Пам’ятки минулого, святині,

В спогадах зажурена сосна

Ранки зустрічає сині

І найбільше з міст Галичини –

Древній Удеч в ореолі слави

І сьогодні його дочки і сини

Не одні бар’єри подолати.

Розвивається Жидачів і росте,

Сяє успіх паперового гіганту

І благословить ім’я його святе

Образ чудотворної Оранти.

Вже нові квітують імена.

Цифри ,факти, успіхи й невдачі…

Прикарпатська мальовнича сторона –

Рідний серцю й дорогий Жидачів.

 

Подарунок мами

 

Мама вишиває рушники шовкові,

Розцвітає доля, мов сни ,волошкові.

Постелив листочки барвінок хрещато,

Вклонилась калина і мальви, і м’ята.

Мама вишиває рушники біленькі,

Хрестик і низинка стеляться рівненько.

Ласкою й любов ю вишиті – зігріті

Стали оберегом для дітей у світі.

Рушники шовкові подарунок мами,

Спогад про дитинство не згаса з роками.

Рушники матусі веселково грають.

В радості і смутку душу зігрівають.

 

 

Зустріч

 

Вернувся я, де вільхи й риби,

Де м’ята, і ви, де квітчасті стіни,

І знов цілую чорні скиби,

Припавши перед сонцем на коліна.

Б.- І. Антонич.

 

На струнах часу віковічні ясени

Колишуть казку із дитинства.

І я спішу, спішу туди,

Прилину серцем до її краси.

І затремчу осики листом.

Устами спраглими торкнусь ріллі,

Душевній спокій – течія Дністрова.

І ява дихаю пахощі землі,

Озера – латки в сонячній траві.

Мені знайома їхня синя мова.

Нектар дитинства випила бджола,

А я пилком жовтію в скромній квітці.

Вже осінь кличуть золоті жнива,

З – під ніг втікає стежка польова.

Я здоганяю. І біжу вже вічність.

І ось я біля рідних берегів,

Де мальви, м’ята, вишита світлиця.

Де погляд мами ласкою зігрів,

Жагу втопила крижана водиця.

І я за зустріч помолилась.

 

* * *

Забралась я в архів думок,

шукала там старі сюжети –

уривки віршів і казок.

І тут згадалися моменти.

Львівський вокзал. Тут шум і гам,

і люди тут – малі мурашки,

постійний хаос, балаган.

Немає слухачів у пташки.

Маленьке голе деревце

покрила дзвінка пісня листом,

переливається, росте,

знялась на крила й лине містом.

Спиняю крок. Думки мої

в полоні дивного концерту.

Виводить партії складні

пташиний хор без диригента.

 

У Львові…

 

Заглядаю в безмежній простір

Крізь широку віконну раму

І думки ,мов непрошені гості,

Шлють веселі й сумні телеграми.

І рахують бруківку трамвай

По вузеньких вулицях міста,

Квіти вкрили центральні бульвари,

А вітрини – реклами барвисті.

Мов краплина в потоці людському,

Чую дихання левів ритмічне.

Розвіває невдачі і втому

Вечірній оркестр симфонічний.

Бачу небо і хмари спокійні

Над старими будівлями Львова.

Віртуози смичка Паганіні

Пише місяця срібна підкова.

 

Пам’яті В. Івасюка

Безсмертна пісня

 

Над карпатським краєм

Ген аж попід хмари

Молоденький жайвір

Високо літає.

Хоч його не видно,

Та лунає дзвінко

Ніжна – ніжна пісня –

Цимбали й сопілка.

Вона звеселила голубі Карпати

І з вітром по світу

Летить мандрувати.

Бо стрімкі потоки

Й звуки водограю,

І «Червона рута»

Душу зігрівають.

Продзвеніла пісня і вже не змовкає…

Затужила скрипка у зеленім гаю.

Струна обірвалась на високій ноті,

Жайвір молоденький замовк у польоті.

 

Летить, спочиває в океані цвіту.

І лоскочуть душу голосні цимбали,

Трембіта, сопілка…Вони завжди з нами.

 

Яскраве багаття і «Червона рута»…

Пам'ять про героя нами не забута.

Бо життя промінчик можна погасити,

Українську пісню не стерти, не вбити

 

Він завжди свій поміж своїми

 

Пам’яті Б. Януша

 

Він так спішив життя прожити,

Радів новій прийдешній днині,

Він для людей спішив творити,

А нині ось у домовині.

Він поспішав крізь шторми долі,

Долав дешеву бездуховність,

Себе знайшов у колір – слові,

Не загубивши власну совість.

 

Пішли у світ і поміж люди

Журавна рідного пейзажі,

А вірші, рубаї, етюди…

Про душу автора розкажуть.

Ескіз портрета на мольберті,

Дві стрічки вірша у блокноті.

Страшні й підступні кроки смерті,

Безколірні, гіркі ,холодні.

 

Померкла кольорів палітра,

Застигла думка між словами

І лиш легенький подих вітру

Шепоче: - Він живий. Він з вами!

Він з нами в книгах і картинах,

Він завжди свій поміж своїми,

Він присвятив себе щоднини

Для земляків, для України.

 

Посвячується Н. К.

Сон

 

Матусенько рідна,

Зозуленько сива!

Сьогодні до мене,

Ти в сні приходила.

Вернись, я благаю,

Зайди в мою хату,

Я маю багато

Чого розказати.

Розлука давно.

Пролягла поміж нами

І я гартувалась

Без тебе літами.

Не йди, я втомилась

Без тебе, рідненька,

Зостанься зі мною,

Моя люба ненько.

Мені допомога твоя

Непотрібна,

Тільки присутність,

Матусенько рідна.

Щоб в будні та свята

Щоранку й щоночі

Мене зігрівали

Твої ясні очі.

Я зроблю, як завжди,

Сама всю роботу,

Сама подолаю

Невдачі, турботи.

А ти просто будь

Берегинею долі,

Щоб тепло й затишно

Жилось твоїй доні.

Ти кажеш мені,

Що там ти щаслива,

Що там в тебе

Лікарка – доня вродлива,

Що там тобі добре

І час поспішати

Й не можеш до мене

Уже завітати.

Та я все не вірю,

Біжу за тобою,

Вернися, благаю! –

Кричу аж до болю.

Та сильна рука

Мене зупинила,

Я пробудилась

Й побачила сина.

 

* * *

Пам’яті О. К

Вона погасла.

Ні, вона заснула

І бачить вічності

Блаженні, тихі сни.

І про земне вона

Чомусь забула

Хоч був це день

І жінки, і весни.

Їй сняться сни

Незвідані живому,

Весела посмішка

Заснула на вустах.

Тут рідні, друзі

І просто знайомі,

І стогін душу рве:

-Оксаночко, устань!

Поглянь, сумують

Навіть живі квіти,

Тобі лишати

Світ цей не пора.

Чому ти покидаєш

Дрібні діти?

Настусі ще

Немає півтора.

Вона все чує ,

Та не може встати,

Лиш невидимкою

Тремтить душа.

Назавжди покидає

Рідну хату

Дружина люба,

Мати і дочка.

Була весна,

Природа воскресала,

Тягнулася до

Сонця і краси.

Лиш раптом

Ніжна квіточка зів’яла

Не встигла навіть

Добре розцвісти.

 

Без гріха.

 

Моє кумедне вірне собачатко

Ледь-ледь вивчало азбуку життя,

Раділо сонцю і не мало гадки про смерть.

 

А вона

Поглянула очима Каїна

Кістляві руки тепла вмила кров.

- Готова жертва! – й посміхається,

Й на когось іншого полює знов.

 

Полинний смак в душі –

Втрати відчуття,

Що паралізує вщерть.

Стихія сліз.

Я думаю про суть життя,

Про смерть.

Сьогодні жертва цуценя,

А завтра – я.

 

 

* * *

Життя – то марафонний біг,

Фініш якому смерть.

І ми хаотично спішимо до

Нашого фінішу,

Боїмося оглянутись назад,

Щоб не спізнитись.

Спішимо пробігти життя…